Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
До війни з Росією побутувала думка, буцімто професія військового не надто сумісна з вірою у Бога. Утім, агресія колишніх «кревних братів» зламала й цей стереотип. Якщо ти не на папері, а по-справжньому та часто-густо ризикуєш життям, прокидається й міцніє не тільки Віра. З’являється бажання творити Добро…
Це тепер Донецьк — животіюча столиця примарної «республіки». А в курсантські часи Коваленка городяни пафосно іменували його «містом троянд». І не важливо, що офіцери військово-політичного училища ще на «абітурі» настійливо не радили хлопцям відчиняти у казармах вікна звечора та вранці. Бо ж у ці години промисловий мегаполіс буквально задихався від різнокольорового смогу хімічних викидів тутешніх підприємств. Просто троянди були скрізь та в неймовірній кількості. Й про них комунальники безмірно турбувалися, щодня «вмиваючи»…
Після випуску із вишу Євген у Донецьку більше не бував, а от геть поряд з ним, коли росіяни вже окупували Крим та розпочали бойові дії на сході країни — безліч разів. Приміром, у 2014-му та в першій половині 2015-го, коли командування силами АТО гостро потребувало достовірної інформації про реальний стан справ на наших передових позиціях, боєготовність та потреби українських підрозділів.
Війну Коваленко зустрів на посаді заступника командувача Сухопутних військ з морально-психологічного забезпечення. За наказом генерал-лейтенанта Анатолія Пушнякова, який мав серйозний бойовий досвід кількох воєн, Євгену Сергійовичу з нечисленними помічниками доводилося здобувати потрібну інформацію у секторі «С». Чітка лінія зіткнення з противником тоді ще не сформувалася, так що рівень ризиків у роботі групи «зашкалював».
Довідково. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, начальник Центру морально-психологічного забезпечення Командування об’єднаних сил полковник Євген Коваленко нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Окрім низки відомчих відзнак, Коваленко має також шість нагород від Української православної церкви.
З 2014-го й до середини 2016 року Євген Сергійович з’являвся вдома в Києві у кращому разі на день-другий. І тоді, й пізніше одна ротація у зону бойових дій змінювала іншу, мовби у калейдоскопі. Довелося Коваленку очолювати групу офіцерів, яка забезпечувала вихід нашого угруповання із Дебальцевого, а згодом і виконувати обов’язки заступника Командувача ООС. І увесь цей час він підтримував та розвивав колишні й надбані стосунки з православною церквою…
Нема «храму» у душі — не буде й у твоєму місті
Свого часу служба привела Коваленка у нині 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду, у якій він дійшов до посади заступника її командира. Офіцер розповідає, що йому одразу ж впала в очі різниця у поведінці строковиків, призваних з різних регіонів. Місцеві вихідці здебільшого були взірцем вихованості, оскільки в Закарпатті існує мало не її культ. Розібрався: причина — у глибокій релігійності населення, посеред якого кортіло бути чемним будь-кому.
Ще до призначення Євгена Сергійовича у бригаду у ній була започаткована традиція звершення священниками православної єпархії молебнів, освячень під час присяги чи певних свят. Коваленко почав усіляко розвивати цей напрямок духовної підтримки своїх підлеглих. Приміром, у вихідні та святкові дні солдатам спеціально надавали звільнення на відвідування храмів у центрі міста.
Мукачівська православна єпархія — головний постачальник гуманітарної допомоги в підрозділи бригади у зону бойових дій, починаючи з 2014 року
Невдовзі така підтримка стала своєрідною частиною роботи офіцера. Та й сам Коваленко, маючи у родоводі священників по маминій лінії, не був позбавлений виваженої релігійності. Тому, мабуть, і став автором ідеї: побудувати на закинутому КПП бригади православний храм на честь Георгія Побідоносця. Він познайомився й почав співпрацювати з Мукачівською православною єпархією, безпосередньо з протоієреєм Ігорем Білаком.
читайте також:
Військо тоді забезпечувалося самі як знаєте — самотужки бригада храм не побудувала б нізащо. Тож 2008 року разом з отцем Ігорем армієць звернувся по допомогу до очільника єпархії. Отримавши від нього благословення, військові пліч-о-пліч із цивільними вірянами взялися за ремонти й будівництво.
Храм, так би мовити, став для міста «народним будівництвом». Й нині його вільно відвідують як військові, так і містяни, бо він має два входи: з боку військової частини та знадвору, з міста. До речі, Мукачівська православна єпархія — головний постачальник гуманітарної допомоги в підрозділи бригади у зону бойових дій, починаючи з 2014 року…
