Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Петро Дорошенко був обраний гетьманом України 18 (28) серпня 1665 року за підтримки кримських мурз. Перед тим гетьман Павло Тетеря втік до Польщі, а ще один володар булави — Степан Опара був заарештований за зраду та відправлений новообраним гетьманом Дорошенком польському королю «на знак вірності».
читайте також:
Вже наприкінці осені за підтримки кримців і поляків Дорошенкові вдалося встановити контроль над Правобережжям і допомогти татарам приборкати ногайський заколот, виконуючи міжнародні зобов’язання. Але вже менш ніж за рік, намагаючись протидіяти зближенню Московії та Речі Посполитої, Петро Дорошенко спільно з ханом Аділь Ґераєм розпочинає бойові дії проти коронної армії.
Османський протекторат як протидія Андрусівській угоді
30 січня (9 лютого) 1667 року московсько-польська війна 1654–1667 років офіційно завершилася підписанням Андрусівської угоди, за якою територію української козацької держави розділено по Дніпру. Київ з околицями також переходив під владу царя, а Запорізька Січ мала перебувати під спільним контролем обох держав.
Це перемир’я підштовхнуло Військо Запорізьке до альянсу з Османською імперією та Кримським ханством проти Речі Посполитої й Московії. Власне, перемовини про такий союз були проведені ще навесні 1666 року. Але тоді цей союз передбачав підтримку слабшого проти сильнішого — тобто коаліцію османів, кримців і козаків з Польщею проти Москви, або з Москвою проти Польщі. Тепер же козацька держава могла спиратися лише на Османську імперію як на гаранта свого суверенітету і територіальної цілісності.
читайте також:
У липні 1667 року гетьман Петро Дорошенко направив посольство на чолі з Михайлом Радкевичем-Портянкою до Османської імперії на переговори про перехід під владу Порти. У січні 1668 року на старшинській раді в Чигирині було ухвалено рішення: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя московського і Королівської Величності з цього часу не бувати». Згодом уряд Петра Дорошенка висунув такі умови підданства османському володареві та залежному від нього кримському ханові: по-перше, Україна не повинна сплачувати данину; по-друге, султан не має права усувати гетьмана, якого обирали на генеральній раді; по-третє, прислані в Україну турецькі й татарські війська повинні перебувати під командуванням гетьмана; по-четверте, зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до Гетьманщини, й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; по-п’яте, козацька держава мала об’єднати весь православний «руський народ» від Києва до Перемишля та Самбора, до Вісли та Німана і до Севська та Путивля, де «всі є козаки»; по-шосте, султан і хан не мають права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; по-сьоме, Константинопольського патріарха мають вільно обирати на архієрейському соборі й він перебуватиме на престолі до своєї смерті.
читайте також:
11–12 (21–22) березня 1668 року на генеральній раді Війська Запорізького поблизу Корсуня офіційно проголосили про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Дорошенко отримав від турецького султана Мегмеда IV титул бея українського санджака, до якого увійшли території трьох «козацьких народів» — запорізького («жовтого очерету»), лівобережного («барабашського») і правобережного («поткальського») козацтва.
За крок до створення Київського патріархату
У той же час, 6 березня 1668 року, вселенський патріарх Мефодій надав ставлену грамоту митрополиту Йосипу Нелюбовичу-Тукальському як єдиному митрополитові Київському, Галицькому та Всієї Русі та екзарху константинопольського престолу. Ставлену грамоту було адресовано «ясновельможному його милості панові Петру Дорошенку, великому гетьману та всьому правовірному і славному воїнству його Запорізькому». Митрополит також отримав привілей від султана на Київську митрополію і розпорядився в усіх українських православних церквах не поминати московського царя як глави держави. Згодом, у червні 1671 року, обговорено було план, щоб у разі успіху військової кампанії Османської імперії проти Речі Посполитої проголосити Тукальського патріархом Київським і Всієї Малої, Червоної та Чорної Русі.
Польсько-турецька війна 1672–1676 років
У 1671 році, зібравши нову армію, великий візир Османської імперії Фазіл Ахмед Кепрюлю вирішив розпочати війну проти Речі Посполитої. У 1671 році, за підтримки Петра Дорошенка, стартувала військова кампанія. Спочатку вона відбувалася неквапливо, утім, 1672 року великий візир підійшов до Кам’янця, який було захоплено 27 серпня. Після цього взяв в облогу Львів та зрештою змусив короля Михайла I Вишневецького укласти Бучацький мирний договір, згідно з яким Османська імперія отримала Поділля, частину Галичини та підтвердила протекторат над Правобережною Україною. Річ Посполита зобов’язувалася сплачувати щорічну данину у 22 тисячі злотих.
За цим договором, всупереч бажанню Дорошенка, під пряму владу султана переходив Кам’янецький еялет, який охоплював територію колишніх Подільського, Могилівського і частково Брацлавського й Уманського полків козацької України. Ця адміністративна одиниця проіснувала під султанською владою до 1699 року. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, якого призначали у Стамбулі. Еялет поділявся на санджаки, яким підпорядковувалися менші округи — нахії. Спочатку було утворено Кам’янецький, Барський і Язловецький, а трохи згодом Меджибізький санджаки.
читайте також:
За Бучацьким договором 1672 року, держава Війська Запорізького перейшла під булаву Дорошенка «у старих кордонах» (Брацлавське і Київське воєводства). Але поляки не поспішали виконувати свої зобов’язання. Польський сейм так і не визнав Бучацького договору. Через це 1673 року розпочалася нова польсько-турецька війна за Україну, що завершилася підписанням 17 жовтня 1676 року Журавненського мирного договору, який дещо послаблював умови Бучацького.
Наступ Москви і капітуляція Петра Дорошенка
Поки тривали бойові дії на заході, 17 (27) березня 1674 року в Переяславі відбулася козацька рада лівобережних козаків-сепаратистів за участю білгородського воєводи Григорія Ромодановського і представників десяти правобережних козацьких полків, на якій московському ставленику Іванові Самойловичу було надано право називатися титулом Дорошенка — «гетьманом обох боків Дніпра».
Окрім цього, на територію Війська Запорізького ще з січня 1674-го розпочався наступ московських військ, які 2 серпня обложили Петра Дорошенка в Чигирині — столиці Війська Запорізького. Москалів та сепаратистів підтримали мешканці Ладижина й Умані. Довідавшись про ситуацію, султан Мегмед IV розпорядився надати Дорошенкові допомогу. 19 серпня султан здобув Ладижин, а 4 вересня Умань. Жителі обох містечок були страчені або забрані в ясир як зрадники і бунтівники, згідно з нормами тогочасного османського права.
На жаль, внаслідок воєнних поразок і втрати популярності через дії османів, позиції Дорошенка слабшали, і, щоб не загинути, він був змушений за посередництва запоріжців на чолі з Іваном Сірком розпочати переговори про перехід під владу московського царя.
На початку вересня 1676 року гетьман Війська Запорізького Петро Дорошенко здав Чигирин військам Ромодановського та Самойловича. А 19 (29) вересня, у супроводі своєї старшини та мешканців столиці й околиць (2000 осіб загалом), Дорошенко переправився через Дніпро і прибув до табору Івана Самойловича і боярина Григорія Ромодановського, де віддав лівобережному гетьману свої «військові клейноди» та присягнув на «вірне та вічне підданство» новому цареві Федору Олексійовичу.
читайте також:
З нагоди капітуляції Дорошенка вулицями Москви пройшла святкова процесія, а самого колишнього гетьмана оселили в Сосниці на Чернігівщині. Утім, уже 8 (18) березня наступного, 1677, року, за наполяганням московського уряду, колишній очільник козацької держави був змушений вирушити до царської столиці.
Згодом почесному полоненому Петрові Дорошенку дозволили привезти з України родичів і дружину — Єфросинію Яненко-Хмельницьку. 1680 року він прийняв пропозицію стати воєводою в Устюзі Великому. Тоді ж йому були надані і вотчини. Після смерті дружини колишній гетьман одружився з Агафією Єропкіною і вів життя поміщика аж до смерті 1698 року. Правнучкою Петра Дорошенка та Агафії Єропкіної була дружина Олександра Пушкіна Наталія Гончарова.
Польсько-московська співпраця
Польсько-московська коаліція виявилася дієвим інструментом протидії Османській імперії та козакам. Втративши можливість ситуативно підтримувати одного з цих двох північних сусідів, Порта змушена була відмовитися спочатку від українського Лівобережжя на користь Москви в 1681 році, а потім і від частини Правобережжя на користь Польщі в 1699-му. Абсолютно непередбачуваним у 1660-х роках наслідком угоди Варшави й Москви стало поступове посилення Московської держави, експансія якої в наступні півтора століття призвела до зникнення і Кримського ханства, і Війська Запорізького, і Речі Посполитої, і значного послаблення Османської імперії.
