«Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий…
Під час визволення України від гітлерівців радянські воєначальники солдатських життів не шкодували
«Нищити все до останньої зернини…»
22 червня 1941 року. Світає. Українці додивляються останні сни. У цей час на голови радянських бійців частин, дислокованих неподалік радянсько-польського кордону, вже сиплються бомби і падають артилерійські снаряди. За 30-40 хвилин літаки «Люфтваффе» скинуть свій смертоносний вантаж і на голови киян, а передові підрозділи німецького вермахту почнуть стрімке просування українською землею. І, розгромивши за 2 дні 22-й механізований і 27-й стрілецький корпуси під Луцьком і Володимир-Волинським, за тиждень господарюватимуть у Львові, а 19 вересня – у Києві. А 22 липня 1942 року під німецьким чоботом опиниться вся Україна.
‒ За масштабами втрат, понесених у роки Другої світової війни народами світу, втрати України можна порівняти хіба що з Білоруссю, ‒ переконаний кандидат історичних наук Володимир В’ятрович. – У тій же Росії німці почувалися господарями лише на 17 відсотках її території, хоча Путін на всіх перехрестях кричить про те, що найбільше постраждав «великий російський народ». Уже на початку липня Сталін зрозумів: не за горами той час, коли німці господарюватимуть на значній частині його імперії. І закликав радянсько-партійні органи, населення створювати партизанські загони і нищити все, що може знадобитись ворогові, насамперед незібрані з полів урожаї. Кажучи іншими словами, застосовувати тактику випаленої землі. Від цієї «тактики» найбільше постраждали українські селяни, залишившись без засобів існування: те, що не встигли знищити, відбирали німці, у яких виникли проблеми з продовольством.
читайте також:
«Загальне напружене продовольче становище в Німеччині більше не дозволяє поновлювати склад обозів і постачання її коштом, – йшлося в наказі «Про постачання військ» від 16 червня 1941 року. Про це повинен пам’ятати кожен командир і начальник під час окупації у країні ворога. Для збереження запасів у Німеччині війська повинні жити за рахунок місцевого сільського господарства». Вони й жили, відбираючи в українського селянина останню зернину і прирікаючи його на голодну смерть. На початку березня 1942 року в щоденнику Геббельса з’явився запис: «Становище з продовольством у окупованих східних областях надзвичайно скрутне. Там помирають від голоду тисячі й десятки тисяч людей, що цілковито нікого не цікавить».
Довідково. За різними історичними даними, загинув кожен п’ятий українець. Було знищено 700 міст і 28 000 сіл. Спалено 319 000 господарств. На Лівобережжі був зруйнований кожен четвертий будинок. Виведено з ладу 5600 мостів, зруйновано 33 000 шкіл, технікумів, 18 000 медичних установ.
З окупацією України вся вона вкрилася концтаборами, гетто: у кожному українському місті, районі чи селі, де проживали євреї, був свій «Бабин Яр». Якщо в Києві фашисти знищили – за неповними даними – понад 100 тисяч представників цього древнього народу, то у Дробицькому Яру, що в Харкові, понад 60 тисяч, в Янівському концтаборі у Львові – понад 160 тисяч осіб. Усього ж нелюди зі свастикою на рукавах знищили в роки війни на теренах України близько 4 мільйонів мирних громадян приблизно 13 мільйонів військовополонених. Недарма у січні 1945 року репортер газети Saturday Evening Post Едґар Сноу надрукував матеріал під час своєї подорожі Україною. Він, зокрема, писав, що війна, яку дехто схильний називати «російською славою», мала б бути «по-справедливому визнана насамперед українською війною… Міста, промисловість, землеробство та людність жодної іншої європейської країни не зазнали таких тяжких нищень».
«Неозброєних селян кинули на вірну смерть…»
26 серпня 1943 року почалась битва за Дніпро, під час якої були звільнені Київ і вся Лівобережна Україна. За офіційною статистикою під час форсування Дніпра загинули 417 тисяч червоноармійців. Однак за підрахунками істориків кількість загиблих становить не менше 800 тисяч осіб, враховуючи мирне населення, яке було мобілізоване через польові військкомати із щойно звільнених територій і практично неозброєне та необмундироване в цій операції. Серед тих, хто форсував Дніпро в районі Букрина, був відомий радянський письменник-фронтовик Віктор Астаф’єв, який згадував, що «коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному ‒ виходили не більше 5-6 тисяч».
Ще одним учасником цих подій був відомий кінорежисер Григорій Чухрай, який так згадував ті події:
«Вистрибували з літака в секторі зенітного вогню. Досі мені довелося скуштувати немало військового лиха: був двічі поранений, воював у Сталінграді, але такого ‒ падати назустріч виблискуючим трасам куль, крізь полум’я палаючих у небі парашутів товаришів, ‒ такого іще не пробував. Тієї кривавої осені тисячі десантників згоріли в небі під куполами парашутів, а на тих, хто зумів приземлитися, смерть чекала на землі та у водах сивого Дніпра».
