Спікери та спікерки семінару зосередилися на тому, щоби вкотре пропрацювати складні питання та розглянути реальні кейси щодо ролі жінок в армії. Обговорили також табуйовані…
Командир мотопіхотного відділення солдат Руслан Хархалуп за спеціальністю історик. Фахово знаючи про підступність Московії, він налаштований до останнього боронити рідну землю від незаконних збройних формувань країни-агресора. А ще він болісно сприймає байдужість суспільства до теми війни, яка триває на сході країни. Говорить, що практично будь-який цивільний співрозмовник, похапцем запитавши «Ну, що там на передовій», намагається одразу ж втекти від розмови.
– Як тільки-но розпочинаю розказувати про те, яка ж вона та війна, бачу навпроти пустоту в очах, – говорить Руслан. – Люди не розуміють, що позиційна окопна війна – це важко і виснажливо. Що це підземне життя, негода, що ти постійно перебуваєш у напрузі, без вихідних і свят. У мене є товариш, у якого під час ротації була єдина мрія – побачити світло у вікні. Але попри все це ти маєш чітко і професійно виконувати свої обов’язки.
Контракт на службу в одній із окремих мотопіхотних бригад Хархалуп уклав у 2019 році. Потім – звичайний шлях «контрактника»: навчання у центрі, злагодження, висунення маршем до району проведення операції Об’єднаних сил. Перша ротація – майже 8 місяців на Світлодарській дузі. Повернення додому, відпочинок, і знову – Світлодарка.
– Майже одразу по приїзду потрапили під обстріл. Якраз міняли хлопців на спостережному посту. Перша моя думка тоді – не боятись, убити в собі страх, адже я командир і мені насамперед потрібно зорієнтуватися, адекватно оцінити ситуацію та зробити правильні доповіді. Я мав показати впевненість у собі та керувати підрозділом. Ніколи не забуду момент, як 21-річний хлопець із позивним «Малий» пополотнів, коли біля його вуха пролетіла куля. Довелось його виводити зі ступору.
Відтоді Руслан Хархалуп навчився «чути» – за долі секунди визначає, яка зброя працює, звідки й по кому, та ухвалювати правильні рішення. Став більше цінувати життя, пізнав всю відданість бойового братерства. Не зміг збагнути до кінця лише одного: де ж те дно, до якого може опуститися супротивник.
– За весь час перебування на війні найбільше мені захотілось знайти відповідь на питання, що ж твориться в голові курсантиків із Росії, коли їх привозять тренуватись стріляти по нас. Вони, по суті, «з малечку» тренувались на живих людях, обстрілюючи наші позиції з різних видів зброї. Це ж не люди, а звірі якісь, що вони, що їхні наставники.
А ще чоловік дізнався про те, що він народився в сорочці. Багато разів якась невидима сила уберігала його від найстрашнішого.
– Крайній раз мене врятувала гільза від гарматного снаряда, що якийсь час валялась порожньою перед спостережним пунктом. Того дня я набрав у неї землю і залишив на місці. Тут якраз почався обстріл: прилітало і з мінометів, і з СПГ, ну і стрілкотня, звісно. Я висунувся на пару секунд, тільки зігнув голову та спустився на одну сходинку, чую – дзинь… У гільзу влучило. Якби не вона, куля була б у голові… Чи страшно після таких моментів? З одного боку – так, це природне відчуття. З іншого – немає часу боятись, треба чітко виконувати свою роботу, адже від цього залежить моє життя і життя моїх товаришів.
Наостанок командир відділення Хархалуп дякує своїм командирам за підтримку та запрошує усіх охочих служити до бригади, яка стала йому другою домівкою. Каже, що колектив у них молодий, патріотичний та завзятий.
