Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
— Що там за дядько на нашій частоті? Звучить, як велетень чи навіть слон! — здивувався новопризначений командир, почувши низький тембр під час радіообміну…
Ось так «Слон» і отримав своє псевдо…
А почалась історія боротьби Анатолія за Україну задовго до цього, весною 2014-го… До війни чоловік працював регіональним директором компанії «Ельдорадо» на Херсонщині. Брав участь у Революції Гідності, допомагав боротися з проявами «русскава міра». Далі – російські «іхтамнєти» в сусідньому Криму, початок агресії на сході держави… Першим на війну пішов старший брат. Він бився у багатьох запеклих сутичках із ворогом. Якось під час бою в його БМП влучив кумулятивний снаряд. Воїн дістав поранення, «беха» загорілася – чудом вдалося вибратися з машини, що палала… Наступним воювати пішов середній…
– Коли дізнався, що старший брат дістав поранення – одразу почав збиратися на війну, – згадує Анатолій. – У нас принцип у родині – «брат за брата». Тож мусив помститись ворогам за кривду. До того ж я відслужив строкову і склав присягу. Я клявся українському народу, що захищатиму українську державу, непохитно стоятиму на сторожі її свободи і незалежності!
За кілька днів після поранення брата чоловік оббивав пороги військкомату. Зустрівся з військовим комісаром, розповів, що сталося, і категорично заявив, що йому негайно треба на передову. Офіцер уважно вислухав і сказав: «Почав формуватися 43-й батальйон територіальної оборони «Патріот», найближча відправка – туди. Проходь комісію, збирай речі. За тиждень вирушаєш на полігон»…
Перше бойове завдання Анатолій отримав, коли батальйон стояв під Бахмутом. Але найбільше у пам’ять в’ївся не бойовий епізод (їх у воїна було чимало), а те, що місія перетворилася на випробування холодом.
– Розвідка доповіла, що в напрямку міста рухається колона ворожої техніки. Десь опівдні ми отримали наказ двома взводами вирушити на перехоплення. Збиралися поспіхом: мінімум речей – максимум БК. Їхали легко одягнені: штани, футболка, бронік, кепка, каска. І, як часто буває, операція пішла не зовсім за планом. Ворожа колона дорогою зупинилася на ночівлю. Сонце сідало, опускалася температура повітря. А ми її все чекали в засідці. Командир вирішив залишитися на ніч. Уночі настав дикий холод. Вогнища палити – заборонено. Розгорнули плащ-намети. Запакувалися туди по максимуму, щоб тепліше було. Кілька хлопців завбачливо прихопили сухпайки. Страви ще звечора з’їли (перепало по кілька ложок на брата), попили чаю. За ніч ще кілька разів гріли в металевій чашці на таганку і пили просту воду, поки не закінчився сухий спирт… Усі чекали ранку, сонця і тепла, як іудеї месію…
Один із найжорстокіших бойових епізодів, в якому брав участь Анатолій, трапився під Авдіївкою. Це був червень 2015-го. Промзона, позиція «Дачі».
– Командуванню стало відомо, що ворог підтягнув резерви, міномети і готується до наступу. Мій підрозділ перекинули на допомогу хлопцям утримати свої позиції. Пам’ятаю, обстановка була напруженою, окупаційні сили мали виграшне розташування на місцевості. Попри те, що відстань до ворога не перевищувала 100-150 метрів (місцями 25-30), їх важко було дістати стрілецьким. Ефективно відпрацьовували з флангів тільки АГСи чи ГПшки. Адже за нашими позиціями простягались людські городи. За ними – невеликий ярок із лісосмугою, метрів 50 завширшки. Звідти нас і кошмарили регулярно. А за кілька днів після нашого прибуття розпочалося…
Не чекаючи темряви, десь після 17 години, ворог почав насипати з усіх наявних стволів, намагався маневрувати вогнем, особовим складом. Нас було не більше ніж тридцять, але ми міцно вгризлися в землю і відбивали атаку за атакою. Десь о пів на третю ночі, втомлені безперервним боєм, запросили підтримку артилерії. Це рішення було досить ризикованим, зважаючи на малу відстань між нашими й ворожими позиціями. Відпрацювала арта, ворог стих. На ранок із радіоперехоплень «дізнались», що нас було більше ніж батальйон! Так ватажки бандформувань виправдовувалися перед російським командуванням за невдачу операції захоплення наших позицій…
Прослуживши у тербаті рік, Анатолій вирішив стати морпіхом. З 501-м батальйоном морської піхоти відвоював чотири ротації на Приазов’ї. За ці роки бойовий шлях воїна подвоївся. До Майорська, Горлівки, Авдіївки додалися Зайцеве, Павлопіль, Широкине, Водяне.
– Я пишаюся службою в морській піхоті, мені подобалося, але після закінчення контракту довелося звільнитися. Батько був тяжко хворим і сім’я потребувала моєї допомоги. А як поховав батька, знову пішов до війська. Та цього разу вирішив змінити підрозділ. Захотілося спробувати щось нове, опанувати нові навички, нову тактику ведення бойових дій. Так із морпіха я став гірським штурмовиком.
Анатолій, спираючись на власний досвід, каже, що на полі бою піхота загалом виконує однакові чи подібні завдання. Однак є ключові відмінності або точніше – спеціалізація.
– Стати універсальним солдатом можна. Для цього треба послужити в різних видах піхотних підрозділів. Як опануєш усю їхню спеціальну підготовку – будеш здатний дати гідний бій ворогу з моря чи з повітря, на узбережжі, високо в горах, у лісі чи степу. У нас – найбільша країна в Європі, ми живемо біля Московії, тож інших варіантів, як ставати універсальними солдатами, у нас немає.
