Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Керівник гуртка юних натуралістів Павло Мигун пояснює дітям, як саме висаджувати екзотичні дерева, аби вони ще й онуків до «Алеї миру» водили. Порушує і значно серйознішу тему — якою ціною дається мир… Активно носять воду, копають ями, обережно висаджують деревця і місцеві учасники бойових дій, які з радістю долучились до справи.
Звідки у звичайного біолога такий інтерес до військової справи? Відповідь підказує дівчинка: «Наш учитель півтора року на фронті воював — на самій передовій!»
Воював Павло Петрович не абиде — був командиром бойової машини піхоти у складі бригади імені Чорних Запорожців. На передовій учитель біології дістав контузію, травму хребта. Тоді у спостережний пункт, де він чергував, влучив снаряд САУ… Але який шпиталь? Відлежався в бліндажі, пропив таблетки та знову в бій! Навряд чи педагог колись забуде, як на його очах у БМП згоріли троє молодих воїнів, як рятував поранених під Старогнатівкою чи коли ПТКР розірвалась за якихось кілька десятків метрів від нього…
Та в учителя була особлива підтримка. Вінницькі школярі кожного дня надсилали йому смс-повідомлення. Павло Петрович і нині зберігає на комп’ютері понад пів тисячі кумедних есемесок.
— Писали різне — цікаві шкільні історії, побажання… А ще — жартували з мого зросту, називали найбільшим козаком України. Насправді ці дитячі повідомлення додавали неймовірних сил, так само і обереги, які вони мені надсилали на передову. — розповідає вчитель. — Приємно було усвідомлювати, що про мене не забувають, чекають… У мене з дітьми особлива любов, тому і уроки ніколи не обмежувались шкільною програмою.
Нині діти хоч і відволікались на розглядання блискучих медалей на кітелях ветеранів та надокучали запитаннями про війну, результат перевершив усі очікування. Саджанці незвичайних для нашої місцевості павловній, які школярі напередодні виграли у всеукраїнському конкурсі із озеленення, перетворились на екзотичну алею.
Павло Петрович щасливо констатує: «Як же приємно, коли в малечі горять очі!». Стає очевидним, що уроки патріотизму, які він дає маленьким українцям, відбуваються точно не задля галочки.
