Країна-агресорка тривалий час намагалася насаджувати нам свою культуру та мову… Навесні 2022 року у відомого українського музиканта, телеведучого та військовослужбовця Миколая Сєрги народилася…
Майору Юрію Мишкіну 58… У 2015 році він залишив посаду голови селищної ради на Чернігівщині та взяв до рук зброю, аби захищати Україну від російської навали, що робить і по сьогодні.
У 1990-му пан Юрій закінчив військову кафедру, отримав первинне офіцерське звання, а потім багато років працював у рідному селі вчителем допризовної підготовки юнаків. Згодом обійняв посаду голови селища. Чоловік, ніби відчував, що військова справа ще стане в пригоді у його житті, тому постійно відвідував збори та курси офіцерів запасу, згодом отримав офіцерське звання «майор запасу».
– Я відчув, що наближається війна, ще наприкінці зими 2014 року, коли почалась окупація Криму. Тому, як військовозобов’язаний та офіцер запасу, прибув до військкомату. Але на той момент всюди відбувалась якась плутанина, тому потрапив до лав Збройних Сил України лише влітку 2015 року, під час шостої хвилі мобілізації, – згадує офіцер події шестирічної давнини.
Під час перепідготовки в Національній академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного у Львові, куди Мишкіна направили з військкомату, чоловікові запропонували пройти курси офіцерів Сил спецоперацій в навчальному центрі ДШВ на Житомирщині.
Почалися виснажливі тренування – через день чергувалися теорія та практичні заняття з топографії, саперної справи, вогневої підготовки – інструктори вчили всього того, що може знадобитися розвіднику.
– Бувало, що за день проходили пішки по 45-50 км. Попри вік, я почувався не гірше молоді, адже все життя вів здоровий спосіб життя, займався спортом, – розповідає Юрій.
Коли прийшов наказ на призначення, майже всі його побратими обійняли посади командирів розвідувальних рот. А Мишкін, можливо, через свій вік, отримав відношення до Маріупольської окремої мотопіхотної бригади без зазначення конкретної посади.
– Звісно, було розчарування, але наказ є наказ, ділиться емоціями військовий.
… До штабу частини, яка тримала фронт на Приазов’ї, він прибув наприкінці вересня.
– Коли комбриг полковник Мельник дізнався, що я викладав допризовну підготовку в школі, він миттєво призначив мене на посаду начальника відділення бойової підготовки та поставив завдання – кожен військовослужбовець бригади повинен володіти будь-якою наявною в підрозділі зброєю, – пригадує офіцер.
Так розпочалася служба на новій посаді, з новими обов’язками. Основну частину часу Юрій проводив на полігоні. Щодня він навчав особовий склад стрільбі зі стрілецької зброї, гранатометів різних систем та калібрів, метанню гранат, налаштуванню прицілів.
– Кафедра підготовки офіцерів запасу, яку я закінчив, була однією з найпотужніших у колишньому СРСР. Ми багато тренувалися, навчалися поводження з різноманітним озброєнням, тому здобуті в той час знання я зміг передати побратимам. Труднощів з цим не виникало, адже на момент 2015 року українська армія використовувала здебільшого зброю радянських часів.
Навчання були побудовані таким чином, що весь особовий склад підрозділів прибував на заняття з вогневої підготовки два рази на тиждень незалежно від віку, статі та посад.
– Якщо, приміром, під час наступу буде вбитий або поранений гранатометник, ти ж, обіймаючи посаду кухаря або зв’язківця, не будеш кричати ворогу, що не вмієш стріляти. Тому виключень я ні для кого не робив, – розповідає Юрій. – І це неперевершене почуття, коли зранку в мішень потрапляють два-три військовослужбовці, а вже за кілька годин кількість влучних пострілів зростає майже до 100 відсотків!
Офіцер розповів і про жінку-діловода, здібності якої викликають в нього справжню гордість. Вона постійно відвідувала заняття з вогневої підготовки на полігоні, і згодом навчилася настільки влучно стріляти, що її було переведено до роти снайперів.
А ще Юрій став у бригаді першою людиною, до якої йшли військовослужбовці, що мали несправну або непристріляну зброю. Він міг налаштувати будь-що, будь-то автомат, гвинтівка чи кулемет великого калібру. Згодом чоловік став виїжджати на фронт з цією ж метою. Нерідко потрапляв під обстріли та разом з іншими відбивав атаки ворога.
Підійшов час звільнення. Мишкін повернувся до рідного села, але військове життя затягнуло чоловіка, і за півтора року він повернувся до бригади. Але тепер вже обійняв посаду старшого оперативного чергового. Офіцер нерідко відпрошувався у керівництва на фронт, аби передати свої знання зі стрілецької справи військовим на першій лінії. Крім ремонту зброї та навчання особового складу, нерідко удосконалював і свої знання із поводження з озброєнням. Так, одного разу поступила команда встановити мінні загородження проти ворога. Мишкін пригадує, що носили міни вагою близько 10 кг всю ніч, і знову його не підвела відмінна фізична форма…
– До ранку від втоми ми всі попадали в прямому сенсі цього слова, але я гордий, що в свої «за п’ятдесят» на рівні з молоддю зміг виконати поставлене завдання, – розповідає офіцер.
Нині майор Юрій Мишкін обіймає посаду начальника обласного призовного пункту на Донеччині. Вміння офіцера спілкуватися «на рівних» розташовує до себе молоде поповнення. Між собою хлопці кличуть Мишкіна «Батя». А «Батя» в цей час відмінно виконує свої обов’язки та прислуховується до шуму з війни – в прифронтовому Маріуполі часто чутно звуки боїв поблизу Широкиного, Павлополя та Водяного. І думки, що комусь з українських військових там, на першій лінії, знадобляться його знання зі стрілецької справи, не дають офіцеру спокою. А тому майор Мишкін завжди напоготові тримає «тривожну валізу», щоб без заминок вирушити фронт…
Читайте також: Ровесник Незалежності: історія бойового медика-морпіха Павла Смерницького
