Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Старший механік-водій танкової роти 36-ї бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського молодший сержант Сергій Небещук на війні з 2014 року. За цей час він встиг послужити в різних підрозділах, брав участь у запеклих боях. І все це через безмежну братську любов.
— Так сталося, що у 2014 році мого брата мобілізували, а мене ні. Я не міг це так залишити, бо у нас надзвичайно гарні та теплі стосунки, куди він — туди й я, хоч у самісіньке пекло. Тому пішов до військкомату та підписав свій перший контракт. Одразу відправили на перепідготовку в Десну. На той час танкістів катастрофічно не вистачало, тому готували нас швидко. Так почалась моя служба в 1-й танковій Сіверській бригаді, — пригадує Сергій. — У частині ми не побули й трьох днів, як нас перекинули в Башкирівку, де підрозділ пройшов відповідну спеціальну підготовку і етап бойового злагодження. Але не до кінця, бо довелося терміново вирушати на Дебальцівський напрямок. Тоді там почався прорив. Все відбувалося, мов у прискореній зйомці. Ми до кінця не розуміли, що й до чого, але життя — найкращий учитель.
12 лютого 2015 року, під час боїв за Дебальцеве, 3-тя рота 1-ї танкової бригади була направлена в район Логвинового. То був найважчий і найважливіший досвід у службі Сергія.
— Мій перший екіпаж мав позивний «Пума». Хлопці відпрацьовували свої завдання на всі сто відсотків, кожен знав, що від цього залежить, чи залишимося ми серед живих, чи ні. І наш танк пройшов своє перше бойове хрещення без втрат та пошкоджень. Потім ще були бої, але й близько не схожі на той, — пригадує воїн.
До слова, саме за штурм Логвинового молодшого сержанта Сергія Небещука нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
У 2017 році, після завершення контракту, Сергій вирішив повернутися до цивільного життя, а вже навесні 2018-го військовий знову був у строю. Щоправда, цього разу в танковій роті 79-ї бригади ДШВ.
— Згодом, коли створили 23-й окремий танковий батальйон, який існував менше ніж рік, я перевівся до окремої бригади морської піхоти. По-перше, хотілося бути ближче до дому, адже я родом з Миколаєва. По-друге, саме ця бригада стала для нас, так би мовити, сімейною. Річ у тім, що тут служив мій брат, а також батько, який, незважаючи на поважний вік, не витримав сидіти вдома, склавши руки, й чекати звісток від синів. Тим більше, маючи бойовий досвід, який здобув в Афганістані, тож він пішов слідом за нами. Служив тут на посаді оператора-навідника БМП, — розповідає Сергій.
Він впевнений, що найважливіше для танкіста — це любити свою справу та свою бойову машину.
— Мій Т-80, хоча старший за мене, але ще «літає». Звісно, доводиться час від часу ремонтувати, але для старої техніки то норма. Крім того, досвідчені воїни знають: танк, мов дівчина, якій треба приділяти всю свою увагу, купувати подарунки та водити в ресторан, інакше — зрадить, — жартує молодший сержант Сергій Небещук.
Фото з особистого архіву Сергія Небещука
