Палата представників США на чолі зі спікером Джонсоном багато місяців до цього її блокувала, проте, зрештою, 20 квітня таки ухвалила довгоочікуване рішення. Тепер, після розгляду…
Діловод медичної роти медичного постачання окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського старший матрос Капітон Лі, позивний «Кеп», є прикладом мужності та сили волі.
Майдан, війна і мінна пастка…
Покинути розмірене життя, роботу та рідне місто Дніпро чоловік вирішив у 2014 році, коли в Україні розпочався Майдан.
— Спочатку був на Майдані, а потім пішов на війну. Інакше вчинити не міг. Я і досі не розумію, як молодий, здоровий чоловік може просто спостерігати у той час, коли інші воюють за рідну землю?
У військкоматі, коли поцікавилися, де я хочу служити, сказав, що обов’язково у бойовій частині, але мене направили у Полтаву до об’єднаного навчально-тренувального центру військ зв’язку. Якраз тоді у Миколаєві почали формувати 36-ту бригаду морської піхоти з-поміж військовослужбовців 36-ї окремої бригади берегової оборони, які не зрадили Військовій присязі та передислокувалися з Криму на материкову Україну. То була доля. Вже 2015 року я приєднався до великої родини морпіхів, — пригадує «Кеп».
Після місяця бойового злагодження на Ширлані Капітон у складі свого підрозділу на посаді помічника гранатометника вирушив на фронт. Служба на передовій була насичена подіями, але загалом все було непогано: кожен намагався викладатися на всі 100% і робити свою справу добре. Так пройшла перша ротація, а от друга, на жаль, не далась так просто. Тоді, навесні 2016-го року, під Широкиним у складі десантно-штурмової групи «Кеп» мав зайняти позицію. Розв’язався бій. У розпалі штурму воїн потрапив у мінну пастку. Лише завдяки побратимам і власній силі волі чоловік залишився живим.
«Моїми ліками стала родина»
Лікарі довго боролись за зір: вибухом посікло обличчя, сильно пошкодило очі. Зір врятували, але ампутували скалічену ногу. На Капітона чекало тривале і тяжке відновлення, а ще пошуки себе у цивільному житті.
— Тоді я зрозумів, що ніхто, крім самого себе, не витягне з депресії. Ніяка реабілітація, чи то в Україні, чи то закордоном, не гарантує повернення до нормального життя. Я не звертався у спеціалізовані заклади, аби пройти реабілітацію — моїми ліками стала родина. Час, проведений з коханою дружиною та з маленькою донечкою, замінив години роботи з психологами, — розповідає Капітон.
Повернення до строю і перше «золото»
Як тільки чоловік звик до протеза і впевнено став на ноги, хотів повернутися до строю. Але тоді це питання ще не було врегульоване на законодавчому рівні, тож, аби утримувати сім’ю, довелося братися за різну роботу. Ветерану вперше після поранення запропонували взяти участь у функціональних багатоборствах «Ігри Героїв».
— До цього я займався боксом і деякими видами єдиноборств, але для себе, непрофесійно. Тож було цікаво взяти участь у цих змаганнях. Я добре розумів, що у «Іграх Героїв» навіть за визначенням не може бути слабких учасників, але це навпаки додавало сил. У результаті я здобув перемогу. З’явилося бажання і далі продовжувати тренування. Проте життєві обставини змусили на тривалий час закинути спорт до того часу, поки знову не повернувся до війська, — говорить «Кеп».
До лав Збройних Сил України Капітон Лі повернувся у березні 2020-го. І вже цього року в місті Черкаси на змаганнях «Ігри Нескорених» він виборов одразу дві золоті нагороди — першу у велоспорті з результатом 5 хвилин 18 секунд, другу — зі штовхання ядра, результат — 9 метрів 39 сантиметрів.
— Що цікаво, спочатку я планував зареєструватися лише на штовхання ядра та пауерліфтинг (жим лежачи). Але товариш порадив спробувати себе у велоспорті, хоча б для того, аби «познайомитися» з велотренажером, який до цього часу навіть в очі не бачив. Знайомство виявилося вдалим, — жартує морпіх.
Військовим ветеранам-спортсменам не вистачає програми, що врегулювала б проблему зі спортивними протезами
На сьогодні Капітон багато тренується на базі спортивного комплексу бригади, проводить вільний час зі своєю родиною та ділиться бойовим досвідом з побратимами. Воїн упевнений: жити на повну можна і без ноги, тільки б було заради чого.
Проте, на жаль, є й те, що його засмучує.
— Прикро, але зараз не вистачає підтримки від держави таким спортсменам, як я. Наприклад, якщо наколінник, який мені видали, вийде з ладу, то його треба купувати за власний кошт, а це задоволення не з дешевих. Про спортивні протези взагалі мовчу. Свого часу мені подарували спортивний протез іноземні партнери, але він вже віджив своє, тож доводиться займатися на звичайному. А це означає постійні ремонти і додаткові проблеми, зокрема зменшення строку експлуатації. Якщо він зламається — інший я просто не отримаю. Було б добре, якби розробили спеціальну програму, яка б могла врегулювати процедуру забезпечення ветеранів-спортсменів відповідними протезами, — ділиться думками чемпіон.
Фото: 36-та окрема бригада морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського
