Нове середовище, незнайомий розпорядок, десятки запитань про службу, документи, здоров’я, фінанси чи родину — усе це може створювати додаткову напругу…
Наш співрозмовник — ексголова Київського «Меморіалу» імені Василя Стуса Роман Круцик, а нині директор Музею совєтської окупації України. Починаючи з кінця 80-х, Роман Миколайович відновлює пам’ять про невинно убієнних, робить усе можливе, щоб сучасні покоління знали страшну правду про ті часи, за яких довелося жити їхнім пращурам.
«Побачене перевернуло мою свідомість: одна справа читати про сталінські злочини й зовсім інша — бачити дитячі черепи з кульовими отворами…»
— Ви більше ніж 30 років присвятили викриттю злочинів компартійного режиму в Україні, вшануванню пам’яті його жертв. А з чого все почалося?
— Я випадково натрапив на могилу «ворогів народу», яких співробітники НКВС розстріляли влітку 1941-го. Це був кінець 80-х, влада КПРС і КДБ ослабла, й мені разом з такими ж небайдужими вдалося організувати розкопки. У цій могилі відшукали останки сотень людей, зокрема дітей, їхні речі. Побачене перевернуло мою свідомість: одна справа читати про сталінські злочини й зовсім інша — бачити дитячі черепи з кульовими отворами…
— Коли мова заходить про масовий терор, то навіть маститі історики здебільшого посилаються на 1937-1939 роки, на які припав так званий Великий терор. А хіба доти каральні органи дарма свій хліб їли?
— Ні, не дарма. Після захоплення більшовики одразу ж створили ВЧК на чолі з Феліксом Дзержинським — людиною надзвичайно прямолінійною і жорстокою. Намісником в Україні «залізний Фелікс» призначив такого ж кровожерного Василя Манцева. Ну а він підбирав кадри, які сповідували ті ж «цінності», що й він та його московські господарі. Наприклад, Харківську ЧК очолював Степан Саєнко, який власноруч відправив на той світ тисячі харків’ян. А в Одесі як керівниця міської ЧК лютувала Дора Євлінська, яка теж полюбляла сама розстрілювати «ворогів революції». В інших містах, губерніях органи ЧК очолювали такі ж саєнки і євлінські. Натхненником усіх їхніх злочинів був сам Ленін, який вимагав від українських чекістів «быть потверже с контрреволюционерами».
Натхненником усіх їхніх злочинів був сам Ленін, який вимагав від українських чекістів «быть потверже с контрреволюционерами».
«Обстановини цих страт спричиняють моторошність…»
Вже у 1918-му на територіях, де господарювали більшовики, функціонували відділи ЧК. Які лише неподобства, злочини вони не чинили! Окупувавши у 1919 році Київ, червоноармійці із чекістами знищили понад 12 тисяч осіб. Ось що писав у листі керівнику більшовицького уряду України Християну Раковському письменник Володимир Короленко, вражений звірячою жорстокістю нових господарів життя: «Обстановини цих страт спричиняють моторошність. Уночі людей привели до виритих на цвинтарі могил, поставили на дошку і почали розстрілювати. Вони падали в яму і їх закопували землею, можливо, ще живих…».
Репресії торкнулися усіх верств населення, представників усіх соціальних груп і професій: від селян і робітників до науковців, митців та священників. 1,5 мільйона заарештованих — таку цифру називають історики, опираючись на вцілілі офіційні документи радянських каральних органів. Майже половину заарештованих розстріляли. Тільки в ніч на 19 травня 1938-го в Києві чекісти розстріляли 563 людини. Один з основних місць виконання розстрільних вироків — сьогоднішній Міжнародний центр культури і мистецтв, де полюбляють виступати так звані зірки — представники шоу-бізнесу.
«1,5 мільйона заарештованих — таку цифру називають історики, опираючись на вцілілі офіційні документи радянських каральних органів. Майже половину заарештованих розстріляли».
З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство по тому, як у січні 1933-го Сталін призначив особистим представником в Україні П. Постишева. Разом із ним прийшов і новий голова Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) — В. Балицький, привівши тисячі вірних «партії і радянському уряду» церберів.
— Але ж Постишев мав конкретне завдання — «викачати» якомога більше з українського селянина хліба…
— Так, цей кат мав завершити так звану колективізацію і «зачистити» українську компартію від «ворожих елементів» та припинити українізацію. І з честю виконав завдання Сталіна: прирікаючи мільйони людей на голодну смерть, він енергійно поповнював концтабори українцями. Особливу ненависть викликала у нього інтелігенція: з 240 українських письменників на неозорих просторах імперії зникло 200, а з 65 вчених-мовознавців знищили 62. Кількасот кобзарів, які зібралися на свій з’їзд, заарештували і розстріляли. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні у 1930-ті ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції. Недарма цей період назвали Розстріляним відродженням. Як на мене, то наслідки цієї кривавої акції ми і нині пожинаємо…
— Більшовики полюбляли відзначати різні революційні ювілеї масовим нищенням людей…
— Так чинити могли, на моє глибоке переконання, схиблені люди — потенційні пацієнти психіатрів. А більшовики додумалися: напередодні 20-річчя революційного заколоту 1, 2, 3, 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох капітан-чекіст М. Матвєєв власноруч відправив на той світ 1111 в’язнів Соловецького табору, з яких близько 300 — етнічних українців. Зокрема, це історик М. Яворський, поет-неокласик М. Зеров, режисер Л. Курбас, драматург М. Куліш, міністр освіти УНР А. Крушельницькій з двома синами, письменники М. Ірчан, О. Слісаренко, В. Поліщук, П. Филипович, Г. Епік, В. Підмогильний та інші представники української культури.
«Людський розум відмовляється сприймати те, що у ХХ столітті могла творитись така кривава вакханалія»
— Ви багато років працюєте в архівах колишніх радянських спецслужб. Не доводилося бачити документальні підтвердження того, що окремі компартійні керівники УРСР, НКВС просили у Москви збільшити ліміти тих, хто підлягає арешту і розстрілу як вороги народу?
— Людський розум відмовляється сприймати інформацію про те, що у ХХ столітті могла творитись така кривава вакханалія. Але це правда. Для того щоб у цьому переконатись, достатньо ознайомитись зі справами «ворожих елементів», документами каральних органів, що зберігаються в архіві СБУ. Коли гортаєш сторінки, пожовклі від часу, холоне кров і прискорюється серцебиття. Ось, наприклад, яку телеграму відправив головний чекіст Одещини Федоров 20 вересня 1937-го наркому НКВС УРСР Ізраїлю Леплевському: «Визначений для Одеської області ліміт за 2-ю категорію на заслання в 3500 осіб абсолютно недостатній і вже використаний. Тим часом є низка серйозних за своїми показниками районів, по яких справи ще не розглядалися. Прошу збільшити ліміт за 2-ю категорією на 1500 осіб».
Сам Леплевський теж просив своїх керівників збільшити ліміти: наприкінці вересня 1937-го благав для фізичного знищення додаткових 4,5 тисячі осіб. Прохання задовольнили. Але вже 11 листопада цього ж року він шле до Москви телеграму, у якій просить дозволу на розстріл ще 4 тисяч українців і заслання до віддалених районів СРСР 10 тисяч. Як не дивно, але там відмовляють. Але Ізраїлю Мойсейовичу настирливості в таких питаннях не позичати і вже 26 листопада він звертається знову з таким проханням. Правда, за цей час у кровожерливого ката апетити зросли і він хоче розстріляти не 4 тисячі, а 6 тисяч. На цей раз йому йдуть назустріч…
Загалом, зважаючи на прохання українських леплевських, упродовж 5 місяців 1937 року ліміти на розстріл людей, визначені у Москві, збільшили вчетверо — з 8 тисяч до 32,7 тисячі осіб. А кількість тих, кого належало відправити до концтаборів ГУЛАГу, з 20,8 тисячі осіб — до 50,4 тис. У лютому до Києва прибув Микола Єжов і на оперативній нараді зі співробітниками НКВС України зажадав ще збільшити кількість виявлених «націоналістів», «петлюрівців» і «опортуністів». Не встиг він повернутись до Москви, як головний чекіст Харківщини Л. Рейхман пише, звертаючись особисто до нього: «Харківська область забруднена ворожими елементами і просить дати дозвіл на ліміт 8 тисяч осіб, з яких 3 тисячі — за 1 категорією».
