Про це в коментарі АрміяInform розповів боєць батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Владислав, який щойно повернувся на службу…
У соціальних мережах не вщухають суперечки стосовно того, що в ЗСУ примушують вакцинуватися проти коронавірусної хвороби, яка торік викликала пандемію у світі. Ми вирішили розібратися, чи дійсно існує таке розпорядження, наскільки правомірно з юридичної точки зору примушувати військових до вакцинації, а також з’ясували, чи були прецеденти в міжнародному досвіді з цієї тематики.
Що каже Статут?
У повсякденній службовій діяльності кожен військовослужбовець, незалежно від рангу та посади, користується Статутом внутрішньої служби, який власне є законодавчим актом. Стаття 243 Статуту внутрішньої служби ЗСУ визначає обов’язковість щеплень для військовослужбовців.
«Всім військовослужбовцям проводяться запобіжні щеплення проти основних інфекційних хвороб. Щеплення можуть бути плановими та проводитися за епідемічними показаннями. Планові запобіжні щеплення всьому особовому складу військової частини проводяться відповідно до календаря щеплень, а щеплення за епідемічними показаннями за наказом старшого командира (начальника)», — встановлено нормою цієї статті.
Водночас відповідно до ст. 233 Статуту — «піклування командира (начальника) про здоров’я підлеглих є одним з основних його обов’язків у діяльності щодо забезпечення постійної бойової готовності військової частини (підрозділу)». Тобто в умовах пандемії коронавірусної інфекції, у разі відсутності організації кампанії вакцинації у військовій частині або підрозділі, командир прямо порушує свої службові обов’язки, а з огляду на вищевказану статтю Статуту — законодавство.
Чому потрібна всеосяжна вакцинація проти коронавірусу
Ми звернулися до Головного державного санітарного лікаря Міністерства оборони України полковника Сергія Моргуна з проханням розповісти, чому необхідно прищепити 100 відсотків військовослужбовців.
— Тільки швидка і ретельна вакцинація з охопленням максимальної кількості особового складу ЗСУ, здійснена одночасно в районі проведення операції Об’єднаних сил і на мирній території в місцях постійної дислокації військових частин, може перешкодити епідемії знову набрати обертів. І це не моя суб’єктивна думка, адже ВООЗ рекомендує вакцинацію як єдиний ефективний спосіб захистити себе від коронавірусної хвороби та зупинити поширення пандемії COVID-19. Вакцини навчають нашу імунну систему, як подолати збудника швидко та з мінімальними наслідками, без важкого перебігу хвороби, — підкреслює посадовець.
Рішення Європейського суду з прав людини — справа «Претті проти Сполученого Королівства»
Прихильники того, що людина має право обирати — вакцинуватися чи ні, аргументують свою позицію, посилаючись на частини 3 та 4 статті 284 Цивільного кодексу України, де сказано, що надавати медичну допомогу фізичній особі, яка досягла 14 років, можна за її згодою. Повнолітня дієздатна особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
На підставі цих норм стає зрозумілим, що будь-яке медичне втручання вимагає згоди від особи, стосовно якої планується провести це втручання. Але якщо людина відмовляється від цього втручання, зокрема, і від щеплення, то це право людини, але ніяк не обов’язок. Однак такий підхід до тлумачення норм законодавства має недоліки.
Ми звернулися до міжнародної практики — постанови Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), оскільки його рішення для нашої країни є джерелом права.
У пунктах 62 і 63 Постанови ЄСПЛ у справі «Претті проти Сполученого Королівства» зазначено, що під час надання медичної допомоги, навіть тоді, коли відмова від лікування може призвести до летального результату, примусове медичне лікування без згоди дієздатного, повнолітнього пацієнта є втручанням в його право на фізичну недоторканність і є посяганням на права, що гарантовані статтею 8 Європейської конвенції.
У п. 136 рішення вищезгаданої справи ЄСПЛ також звертав увагу, що для збереження сенсу свободи на відмову від лікування необхідно, щоб у пацієнта було право приймати рішення в злагоді з власними поглядами й цінностями, якими б ірраціональними та нерозумними вони не здавалися іншим.
Водночас у п. 85 і 136 цього рішення суд зазначив, що держава зацікавлена в захисті й охороні життя і здоров’я своїх громадян. У певних випадках ці інтереси матимуть пріоритет, якщо порівнювати з правом громадянина на самовизначення, тобто держава може зобов’язати громадян пройти медичні процедури з метою загрози заподіяння шкоди здоров’ю населення.
Висновки ЄСПЛ однозначні — право особи на реалізацію права щодо відмови від лікування закінчується там, де починаються інтереси держави щодо забезпечення безпеки здоров’я всього населення. Тобто держава може нав’язати громадянину свою волю в ситуації, яка пов’язана з необхідністю усунути загрозу заподіяння шкоди здоров’ю населення країни.
Тому в питанні щодо вакцинації тісно переплітаються як інтереси однієї людини, зокрема її право на відмову від нього, так і інтереси суспільства, підкріплені правом держави на примус.
Щоб відповісти на запитання «робити щеплення — це право чи обов’язок?», варто подумати: «Яка мета щеплення?»
Відомий факт, що щеплення покликане сформувати як індивідуальний, так і колективний імунітет — явище, коли більшість населення не сприйнятливі до інфекцій та вірусів і, своєю чергою, це захищає іншу частину, яка до них уразлива.
Отже, якщо масова вакцинація має подвійну мету, тоді обґрунтованою стає частина 1 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», згідно з якою профілактичні щеплення проти смертельних захворювань, як-от туберкульоз, дифтерія, кашлюк, кір, поліомієліт, правець тощо — є обов’язковими.
Право пацієнта на відмову від лікування не безмежне, оскільки обов’язок зробити профілактичні щеплення має перевагу над правом на відмову від вакцинації
Тож можна стверджувати, що положення частини 4 статті 284 Цивільного кодексу України, які дають особі право відмовитися від лікування та вакцинації, співвідносяться з положеннями вищевказаного законодавчого акту, що зобов’язують пройти щеплення, як загальна норма і спеціальна. При цьому норми, що дають право на відмову від щеплення, — загальні, а ті, що встановлюють щеплення як обов’язок, — спеціальні. Водночас, при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом, перевага надається спеціальному. Виходячи з цього, право пацієнта на відмову від лікування не безмежне, оскільки обов’язок зробити профілактичні щеплення має перевагу над правом на відмову від вакцинації.
Ця точка зору підтверджується тим, що на законодавчому рівні визначено певні обмеження для осіб, які відмовилися від щеплення. Наприклад, миротворець не поїде у відрядження у разі відсутності вакцинації проти певних хвороб, дитині, не вакцинованій з волі батьків за відсутності протипоказань, можуть відмовити у відвідуванні дитсадка тощо. Це все спрямоване на те, аби убезпечити як невакцинованих осіб, так і тих, хто з ними контактуватиме.
Тобто на законодавчому рівні визначено, що вакцинувати проти волі особи не можна, але можна обмежити в реалізації деяких прав. Отже, якби держава розглядала щеплення винятково як право окремої особи, а не його обов’язок, пов’язаний із безпекою суспільства від смертельних хвороб, то не встановлювала б відповідних обмежень.
Тож обов’язок робити щеплення виправданий інтересами всього суспільства. Тому держава набуває права обов’язку до вакцинації і встановлює певні санкції за відмову від неї, за винятком, якщо особа має медичні протипоказання.
