Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 30 вересня 2025 року Президент України присвоїв 42 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Коли харків’янка Роза на псевдо «Фенікс» побачила, що державі загрожує серйозна небезпека, одразу сприйняла це як особисту образу, посягання на своє – стареньких батьків, синів, власну оселю… Тож і думка про службу у війську не забарилась. Та й чоловік-військовослужбовець підтримав, чесно сказавши, що медики у бойових бригадах – на вагу золота.
До війни жінка працювала і в операційному відділенні Харківського онкологічного центру, і у місцевому шпиталі, тож і тактична медицина її не лякала.
– Перша ротація виявилась досить спекотною, – ділиться Роза. – Ніколи не забуду своє бойове хрещення – мінометний обстріл, під час якого загинув найкращий товариш… Евакуація «200» – це завжди важко. Та того дня моє життя буквально розділилось на «до» та «після». І потім було чимало небезпечних моментів – і евакуації, і порятунок хлопців, та саме день загибелі побратима, не забуду ніколи. Траплялись і одночасні поранення груп військовослужбовців. Одного разу ворог ПТУРом улучив у наших розвідників, одразу п’ятеро хлопців були у вкрай важкому стані з осколковими пораненнями, втратою кінцівок… У такі моменти найважче моментально абстрагуватись і адекватно надавати допомогу.
Нині Роза обіймає посаду старшого бойового медика роти. Каже, що нинішня ротація – відносно спокійна. Та бити байдики ніколи. Поки є трішки часу, жінка з усією серйозністю взялась за навчання побратимів. Кожних два дні проводить хлопцям навчання з тактичної медицини, а потім ще й екзаменує.
– Медик не завжди має змогу опинитись поруч в будь-яку мить, – пояснює жінка. – Тому тренуємось евакуйовувати, надавати першу медичну допомогу, зупиняти кровотечу. Дії мають бути доведені до автоматизму. Спочатку хлопці трішки сердились, що я настільки з ними сувора, та тепер дякують за те, що спуску не даю.
І хоч родині з двох військовослужбовців доводиться непросто, адже вдома ростуть двоє синів, Роза залишати армію не планує. Запевняє, що присяга для неї – не пусті слова, а обов’язок. А, дивлячись на відважних батьків, сини також серйозно почали задумуватись про службу… Є з кого брати приклад!
