Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
У період від 22 травня до 24 липня 2014 року Лисичанськ перебував під владою фіктивного квазідержавного утворення «Луганська народна республіка», доки місто не звільнили Збройні Сили України.
По закінченню запеклих боїв за місто люди поверталися додому цілими автоколонами
…23 липня 2014-го. Бойовики ворожого батальйону «Призрак» вже не мали сумнівів: з години на годину українці штурмуватимуть Лисичанськ. І хоча частина з них через те панічно втекла з міста, в ніч напередодні баталії там ще залишались їхні значні сили. Вони готувалися до оборони й обстрілювали житлові мікрорайони, сіючи паніку серед населення. Той психоз противник підло роздмухував, виганяючи перед початком вогню людей із бомбосховищ та підвалів на вулиці.
Того ж дня з околиці Сєвєродонецька у Лисичанськ першими увійшли один БТР, танк, та БМП із десантним розрахунком підполковника Василя Спасьонова, бійці Нацгвардії. Чисельність штурмової групи не перевищувала 30 військовиків. У першому ж бою танкісти знищили ворожий БРДМ, чотири мінометні розрахунки та до сорока бойовиків.
Державні джерела офіційно тоді повідомили, що місто звільнено «завдяки чіткому плануванню командування АТО через потужні удари у декількох напрямках по місцях скупчення живої сили противника, блокпостах, опорних пунктах та інших спорудах». У житті ж все виглядало набагато простіше й жорсткіше.
На третину зруйноване, із тілами забитих нелюдами на вулицях міста мирних мешканців, Лисичанськ дійсно був підготовлений до оборони. Втім, взяли його силами усього-на-всього… трьох рот ЗСУ, кількох загонів десантників, добровольчих формувань та нацгвардійців.
От як про це згадує той момент офіцер 24-ї окремої механізованої бригади, котрий командував ключовими штурмовими підрозділами – Валерій Левченко: «Ми з ротою пізніше загиблого у бою Валерія Бондаренка заходили у Лисичанськ за власним задумом, бо вже провели розвідку і орієнтувалися у тактичній обстановці. Нам ще була придана 2-га рота батальйону «Донбас», позивний комроти – «Жак». Організувавши взаємодію, 24 липня о 10:45 ранку моя рота разом із бійцями «Жака» на штурм пішла першою. І вже через 30 хвилин на початку проспекту Леніна мої бойові дозори потрапили у засідки. На кілька годин ми зав’язли у важких міських боях…»
Під щільним мінометним, гранатометним та стрілецьким вогнем противника з усіх напрямків йшла безперервна евакуація поранених українців. Одначе наші підрозділи вперто просувалися уперед. За першу годину кілька бійців штурмових загонів загинули. У підрозділів «Жака» справи йшли ще гірше. Їх притиснули до землі снайперським і гранатометним вогнем.
Левченко стрімко перегрупував сили і змінив тактику штурму. Його рота імітувала відступ, а рота Бондаренка (позивний «Місяць»), неочікувано для зраділих бойовиків, через голову тих, хто відступав, стрімким кидком пішла уперед. Хлопці «Місяця» рознесли засідки в пух і прах, та разом із ротою «Донбасу» розпочали зачистку центру міста. Об 20:30 над міськрадою Лисичанська замайорів Державний Прапор України. Пізніше наші хлопці зізнавалися, що якби не той ривок уперед, Лисичанськ вони брали б ще довго і важко.
Між тим підрозділи Бондаренка і «Жака» залишилися на ніч у місті, проводячи його зачистку від бойовиків. А рота Левченка розгорнула на в’їздах у Лисичанськ фільтраційні блокпости та заслони. Вранці 25 липня з боями на підступах до міста до них пробилися десантники 95-ї бригади. Загалом звільнення Лисичанська обійшлося нам дуже дорогою ціною – в боєзіткненнях у місті загинуло 15 українських військових…
