Вісім таких спільнот адміністрував мешканець Черкас, якого суд визнав винуватим у перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України в особливий період та призначив п’ять…
Історія війни з росіянами ще писатиметься і писатиметься. Й не тільки через те, що вона триває. Головна причина в тому, що більша частина її учасників з нашої сторони ще не розповіла свої особисті історії…
Чим правда відрізняється від істини
У ніч на 5 липня 2014 року терористи, чисельністю більше ніж тисяча осіб, залишили майже повністю заблокований силами АТО Слов’янськ. За їхніми пізнішими твердженнями, це відбулося приховано й безперешкодно. Мовляв, вміють вони воювати. А чи то правда?
…З командиром бойової машини ракетної системи залпового вогню «Ураган» Петром знайомлюся днями на навчаннях його підрозділу в районі проведення операції Об’єднаних сил. До війни він був зварювальником на заводі. Мобілізувався у 2014-му й тепер не бачить себе поза лавами війська. Має на те причини.
Розмовляємо вже після того, як його батарея блискуче продемонструвала свою високу фаховість. Коли зайшла мова про початок війни та звільнення наших окупованих міст, Петро трішки розпалюється:
«А знаєте, чому насправді бойовики в липні 2014-го вислизнули зі Слов’янська? Затим що вони прикрилися цивільними людьми, цілими родинами, яких розмістили посеред своїх похідних порядків.
«Ми б’ємо не по конкретних цілях, а по великих площинах. Дали б ми залп, і від тих загонів не залишилося б і згадки. Тому втікачі прикрилися цивільними, мов щитами»
Наші батареї вже були наведені на втікачів. Залишалося тільки отримати команду на відкриття вогню. Й ми стовідсотково могли знищити всю цю банду кількістю за тисячу одним ракетним залпом. Утім, отримали команду «відбій».
Наступного дня взнали, що вести вогонь по них заборонили через дані нашої розвідки. Виявилося, що бойовики виходили з міста не самі, а навмисно прихопивши із собою як власні родини, так і просто наполоханих людей. Ними вони прикривалися, мов щитами.
Ми б’ємо не по конкретних цілях, а по великих площинах. Дали б ми залп, і від тих загонів не залишилося б і згадки. Тому старші командири й вирішили їх не чіпати — ми ж не росіяни, щоби вбивати невинних, із цивільними ми не воюємо…»
Так що правда: терористи примудрилися втекти зі Слов’янська. Одначе — неприховано, бо їм це дозволили саме через ті цінності, які сповідуємо ми й ненавидять їхні кремлівські хазяї. І от це — істина, річ безумовна й безперечна…
Реалії війни в «ураганному» підрозділі
«Головними нашими мішенями на початку війни були ворожі системи залпового вогню «Град», – розповідає далі Петро. – У нас граничні дистанції стрільби перевищують їхні на 15 кілометрів. Ми користувалися цією перевагою, тримаючись поза межею досяжності їхньої стрільби та знищуючи їх потрошки.
Пишаюся, що працювали ювелірно. Якось один з піхотних комбатів через старших командирів запросив нашої підтримки, бо його батальйон із прихованих позицій, із-за пагорбів, діставали ворожі міномети, було багато поранених. Після нашого залпу з дистанції у двадцять кілометрів вороженьки якось… принишкли. А батальйон змінив позиції на більш вигідні.
«Від снопа ворожих ракет нашу багатотонну колону не на жарт струсонуло, а саме поле неначе плигнуло в повітря уверх на два людські зрости»
Лише професійність рятувала нас від втрат. Якось ми навелися на задану ціль, і в ту ж мить отримали від артрозвідки повідомлення, що на нас вже наведені сепарські «Гради». Лік часу пішов на секунди. Щойно ми відстрілялися й відскочили у бік з позицій метрів на двісті, як на поле, де ми щойно стояли, ліг рясний сніп чужих ракет. Нашу багатотонну колону не на жарт струсонуло, а саме поле неначе плигнуло в повітря уверх на два людські зрости…Хрестилися навіть не набожні хлопці…»
Знаєте, чому серед підрозділів РСЗВ таким популярним є вислів: «Наш піт береже кров піхоти?» Бо попри їхню дуже важку фізично бойову роботу, в очах непосвячених вони – несправжні герої. Мовляв, ну що такого в тому, щоби бабахнути по ворогу з відстані у двадцять-тридцять кілометрів?
Тож послідовним буде наступне запитання: багато тисяч збережених ними життів побратимів – це не героїзм? Ще й при тому, що і ракетникам з тієї сторони частенько прилітають не «голуби миру»…
