Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Культура українського народу має дуже давню історію. Музичний фольклор нашої нації пройшов довгий шлях крізь віки, переживши війни, окупації, репресії. Останні 300 років українські народні пісні співали інші народи, свідомо або несвідомо, забувши вказати їхню належність.
Яскравий приклад — наш «Щедрик», відомий у світі! Його співають навіть за океаном. Але мало хто там знає, що його автор — Микола Леонтович і щовін написав цей твір за мотивами українських народних пісень дохристиянського періоду.
Наша кореспондентка мала нагоду поспілкуватися з українським музикантом, вокалістом, автором пісень Тарасом Житинським. Пісняр народився в сім’ї репресованих вояків УПА в Карагандинській області Казахстану, згодом повернувся на Батьківщину в місто Івано–Франківськ, де закінчив Інститут мистецтв. Тема повернення до життя українських пісень посідає чи не головне місце в діяльності митця — саме вони в основні репертуару Житинського. Тому і наша розмова будувалася на тому, як Московщина вкрала чи перекрутила український музичний спадок.
У розмові пісняр спирається на свої дослідження й роботи інших видатних українців.
«Розпрощався стрілець»
Мелодія української пісні «Розпрощався стрілець» відома Житинському змалку. За винятком однієї деталі — у радянські часи вона мала назву «Там вдали за рекой». Правду про те, що це одна з пісень корпусу «Українських січових стрільців», написана за мотивами й на музику української народної пісні у 1914 році, митець дізнався через пів сторіччя.
От що про походження цього твору пише Ганна Карась, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в роботі «Історико-героїчний епос українців на сучасній естраді в інтерпретації Тараса Житинського»: «Розпрощався стрілець» належить до поширених і популярних пісень УССів. У радянські часи вона піддалася фальсифікації. Мелодію цього стрілецького реквієму більшовиками було запозичено буквально. Вони, переробивши текст і пристосувавши його до тогочасних ідеологічних потреб, використали для створення начебто революційної пісні «Там, вдали за рекой», хоч такої пісні в роки громадянської війни (1918–1920 рр.) у російській більшовицькій армії не існувало».
«Любо, братці, любо»
Пісню «Любо, братці, любо» відносять до національно-визвольних початку ХХ сторіччя, яка ллялася з вуст вояків Н. Махна та С. Петлюри.
Зі свого боку Житинський каже, що генеральний продюсер радіо ВВС українець Олександр Гриб розповів, що після закінчення Львівського університету він поїхав у 1997 році в етнографічну експедицію на Південь України і там записав деякі пісні. Він передав митцю касетні записи з історією літнього чоловіка, який воював у війську Нестора Махна, і вони співали цю пісню саме українською, і сам Махно дуже її любив.
— У російській енциклопедії можемо прочитати, що то пісня «донских казаков». От так вони вже давно переписують нашу історію, крадуть її, — наголошує Житинський.
«Ой, мороз, мороз…»
Теж саме можна сказати і про українську народну пісню «Ой, мороз, мороз…».
За словами співака, в Росії сперечаються щодо походження твору. Одні зараховують пісню до народної творчості, інші вважають її авторською.
Вікіпедія з цього приводу стверджує, що «Ой, мороз, мороз» — російська пісня. Автором її в завершеному варіанті є Марія Уварова, дружина першого виконавця твору — Олександра Уварова.
За твердженням екссолістки Воронезького російського хору, «Ой, мороз, мороз» написана нею в грудні 1954-го для дуету з чоловіком, а в 1956-му вийшла грамплатівка. Під час запису на Апрелівському заводі грамзапису в листопаді 1956 року авторство через недбалість не зафіксовано, а жінка не стала звертатися в суд з огляду на небажання мати бюрократичну тяганину.
Житинський стверджує: «Ой мороз, мороз» була популярною на Вінниччині ще на початку 1900-х. Відомо, що у 1935 році пісню включено до збірника «Українські народні пісні», упорядкованого А. Хвилею і надрукованого в друкарні Держлітвидаву в Харкові у 1936-му.
«Їхали хозари»
Так, ми не помилились, коли написали саме таку назву пісні, яка більш відома «Їхали козаки», або «Пісня про Галю».
З давніх-давен відомо, що наші пращури-козаки славилися сміливістю і відчайдушністю, були захисниками жінок та дітей, віддавали життя в боях з ворогом, рятуючи їх з полону. Про козаків складали легенди, пісні, які кобзарі несли у співах крізь сторіччя, закарбовуючи в пам’яті нації. Саме тому зміст таких пісень часто підступно спотворювали на догоду ворогам української нації. І вони набували нового, вже негативного змісту про наших славетних пращурів. Те ж відбулося і з «Піснею про Галю». Дружина відомого українського кобзаря Василя Литвина, який виконав пісню, де замість слів «Їхали козаки» лунає «Їхали хозари», Антоніна Гармаш-Литвин розповідала, що справжній оригінал пісні «Їхали хозари» вони з чоловіком почули від старої жінки у с. Гребені на Полтавщині. Потім її виконав Литвин.
«Поручик Голіцин»
Серед московитів вважають, що першим датованим виконанням цього «білогвардійського шлягеру» є запис Аркадія Сєвєрного в середині травня 1977-го спільно з ансамблем «Чорноморська чайка». Слова співаку нібито надав його друг, поет Володимир Роменський. Але це пізніше оскаржив Владислав Кацішевський, який стверджував: цю пісню в нього вкрав Сєвєрний і подарував далекому родичу і приятелеві Михайлу Звєздинському, росіянину за похоженням. Саме на нього, як на автора «Поручика», посилається російська Вікіпедія. Але відомо, що Звєздінський вже не раз програвав справи, порушені проти нього через привласнення чужих пісень.
Водночас в інтернеті достатньо інформації з посиланням на українського народознавця Василя Лютого, який заявляв: «Поручик Голіцин» — то нібито плагіат на українську повстанську пісню «Мій друже Ковалю». Ми зв’язалися з Лютим, аби підтвердити чи спростувати це. Виявилося, саме «Мій друже Ковалю» є плагіатом. Автором цієї пісні є поет, літературознавець та журналіст Микола Матола. За словами дружини митця Марії Бомбик-Матоли, «Мій друже Ковалю» її покійний чоловік присвятив бійцям Карпатської Січі, а згодом і воякам УПА. А оскільки він дуже полюбляв романс «Поручик Голіцин», то використав мелодію для створення власної пісні. А от Василь Лютий розповів справжню історію створення «Поручика».
Відчуваючи провину за дезінформацію стосовно плагіату, він вирішив дізнатися правду щодо автора «білогвардійського шлягера». Пошуки вірша та автора привели до українця за походженням Георгія Гончаренка, народженого у Варшаві чи поблизу в родині царських офіцерів з Полтавщини. Як і всі офіцери того часу, Гончаренко говорив і писав «великоросійською». У 1917-му доля закинула його на Дон, де він познайомився з племінником князя Голіцина, який якраз і був у чині поручика.
Після поразки Калєдіна й Корнілова Гончаренко прибув в Україну, де до влади якраз прийшов гетьман Скоропадський. Тут офіцер відповідав за зв’язки з Денікіним, послом якого був Голіцин.
— Саме 1918-го, коли війська Симона Петлюри та Січові Стрільці Коновальця входили в Київ, у столиці перебував Голіцин, але вже в чині штабс-капітана. Того дня їх — Гончаренка і Голіцина — ув’язнили до Лук’янівської в’язниці. Невідомо, чи там, чи раніше, чи, може, пізніше Гончаренко написав цей романс. Незабаром їх обох звільнили. Доля Голіцина склалася досить дивно. 1920 року його арештувало Одеське ЧК, у якому він потім і служив аж до розстрілу у 1931-му. А от Гончаренко таки зміг дістатися центру тодішньої білої еміграції на Далекому Сході — Харбіна. Та туга за батьківщиною брала своє — і він невдовзі переїхав ближче, у Латвію. Там прожив до 1940 року, написав безліч книжок, щоправда, підписані вони псевдонімом — Юрій Галич. Радянська влада взяла на контроль «письменника Галича», і коли СРСР окупувало Латвію в 1940 році, НКВС арештувало Гончаренка-Галича. На жаль, все скінчилося трагічно — усвідомивши можливі майбутні тортури, офіцер покінчив життям самогубством, перебуваючи в камері, — розповів Лютий.
Ми навели лише кілька прикладів привласнення авторства українських пісень чи їх спотворення. Але в українському фольклорі залишається ще багато недоречностей та плутанини, пов’язаних саме із впливом росіян на нашу культуру. І наш обов’язок, як нащадків козаків, повернути до життя занедбані пісні України…
