Захиcники українського неба досягли значних здобутків у відбитті атак загарбників. Утім, і ворожі військові інженери створюють все нові зразки ракетно-дронового озброєння. Незважаючи…
Зустріч з письменником Борисом Кутовим відбулася у великодні дні, коли він разом із друзями – акторами Чернігівського театру ляльок та відомим театральним діячем Максимом Добролюбовим, працював на лінії фронту, даруючи дітям війни радість спілкування з мистецтвом та… солодкі великодні паски. Все це відбувалося на тлі збройних провокацій, які продовжує чинити ворог поблизу Мар’їнки, Красногорівки та інших прифронтових міст.
Тож тема війни та миру на сході України стала визначальною в його інтерв’ю Голосу України.
Біль Донбасу – це біль усієї України
– Пане Борисе, після семи років війни на сході стає дедалі помітніше, що народ стомлюється від бойових дій і, як ніколи раніше, прагне до мирного життя. Втім, коли настане мир, ніхто так і не в змозі відповісти…
– Річ у тім, що ми сприймаємо світ через спектр власних думок, власних почуттів. То втома теж буває різною. Адже я теж стомлююсь останнім часом, бо дуже багато роботи. Але це втома світла, і ця втома надихає.
Втома від війни – зовсім інша. Бо народ дійсно стомився. Я пригадую 2014 – 2015 роки. Пригадую очі людей, з якими спілкувався тоді, пригадую їхній внутрішній стан. То було грандіозне, небувале піднесення патріотизму, української свідомості, коли майже кожна людина мала тоді за святий обов’язок зробити щось для України, для перемоги.
Щодо себе, то саме з 2014 року я перестав розмовляти російською і спілкуюся лише українською, хоча завжди був російськомовним і навчався у Санкт-Петербурзі. Я народився у російськомовній сім’ї, але з 2014 року свідомо покинув російську мову. Ба більше: почав писати лише українською. І якщо прозу, публіцистику інколи ще пишу російською, то щодо поезії… вірші входять у серце тільки українською. Бо пишу про те, що на серці – про Любов і Життя. І українська мова тут є рідною для мене.
Але патріотичний запал і піднесення 2014-2015 років почали чомусь вщухати. Люди вже звикли до інформаційних зведень із району ведення бойових дій, звикли, що майже щодня на війні гинуть люди. Звикли до того, що війна не закінчується і, мабуть, не закінчиться найближчим часом. Що в країні немає ані політичної, ані іншої фігури, яка б змогла припинити війну. Тому що майже всі політики, які приходили до влади, головним меседжем своєї виборчої кампанії проголошували: «Я зупиню війну, я дам вам мир». Але війна йде вже восьмий рік, і вже виросло нове покоління «дітей війни». Ті, хто народилися в 2014 році, тепер майже дорослі. У них уже дорослий погляд.
Втома від війни – це є дуже страшна і небезпечна втома, якою стомлені сьогодні українці, особливо на прифронтових територіях. Так, справді, тут багато змінюється. Набагато кращими стали дороги. Відновилася медицина. Працюють школи, інші навчальні заклади. Але… не змінилися очі людей. В очах людей – страх, біль… і все та сама втома. І дуже часто – байдужість.
За ці роки для мене схід України став новою, ще однією Батьківщиною. І хоча я народився і виріс у Дніпрі, але особливо усвідомлюю й відчуваю: біль Донбасу – це біль усієї України.
У 2014 році, коли прийшов у військкомат разом з іншими добровольцями, ми йшли не за нагородами, не за грошима. Коли виходив, то я прощався з близькими мені людьми і не був упевнений, що повернуся, бо щодня гинули люди, яких я знав. Був уже Іловайськ, а Дебальцеве вже сталося за часів моєї служби в армії. То були страшні часи й страшні події. Але я пишаюся тим, що мене не зламали духом. Ані наших військових, ані українців.
Скажу більше: ми, українці, дуже сильна нація, і нас не взяти силою, не взяти нахабцем. Але мене дуже непокоїть, що та золота гривня піднесення патріотизму, яка блищала, яка була неоціненна, – вона сьогодні розмінюється на дрібну мідну монету. Бо люди стомлюються, і не є винятком ті, хто підтримував армію на початку війни. Коли з ними розмовляєш, то вони кажуть: так, ми бачимо, що є проблема, але, на жаль, нічого не змінилося в суспільстві, у державних структурах, в їхньому алгоритмі дій. Бо сьогодні справді важко здійснювати підприємницьку діяльність. Дуже багато бюрократизму. Фіскальні органи не зменшують свій тиск. І коли я бачу втому в очах людей на сході України, то мене найбільш лякає те, що ця втома вже призводить до байдужості. А байдужість – це, мабуть, найстрашніша хвороба, яка на сьогодні є страшнішою за COVID.
«Artперемир’я» працює на лінії зіткнення системно
– Починаючи з 2016 року ви відпрацювали низку важливих гуманітарних проєктів, які засновані за ініціативи та дійового сприяння генерал-лейтенанта Сергія Наєва. Серед них – проєкт «Artперемир’я», який у травневі великодні дні набув нового звучання та змісту. Які ваші враження від цієї роботи?
– Ми працюємо з дітьми українського Сходу всі ці роки. Але сьогодні системно працюємо саме на лінії зіткнення. Нині дуже мало системних проєктів, орієнтованих на дітей війни, які впроваджені та діють саме там, де цих дітей тисячі. У Мар’їнському районі мешкають майже три тисячі дітей, які знають війну і бачать її на власні очі. Навіть якщо дитина не потрапляла під обстріли і не чула вибухів, вона все одно підпадає під вплив того, що коїться навколо неї. А навколо цих дітей – війна, яка проникає всюди, й не тільки у свідомість людини – вона проникає у життя.
Мене вразили слова жінки з прифронтового Світлодарська, яка сказала: «Ми, дорослі й діти, тут постійно слухаємо небо…» Раніше ми сприймали це по-різному: слухати небо, слухати Бога, який у твоєму серці. Але тут, на Донбасі, на прифронтових територіях, люди слухають небо: а чи не «падає»? Чи не падає з неба міна або снаряд? Чи не падає небо на них? Розумієте?!
І такі самі діти. Я спілкувався з дітьми, які можуть відрізнити калібр міномета, що веде вогонь, і куди саме летить міна: на них чи в інше місце. Сім років війни! Моє серце болить від того, що війна не припинилася. І наразі немає жодних підстав вважати, що війна закінчиться або навіть з’являться передумови для її завершення. Не бачать цих передумов і прості люди тут, на сході України.
Тільки вчора ми були у Мар’їнці та Красногорівці, де міна впала на території лікарні й розтрощила дерево. Сьогодні міна впала на подвір’ї, вчора снайпер прицільним пострілом позбавив життя людину, яка йшла вулицею. Тобто характер війни не змінився. Бо люди продовжують страждати, і гинуть не лише військові, але й перебувають під постійною загрозою мирні жителі. Тому сьогодні люди справді стомлені від війни і від усього, що вона несе в їхні житті.
Ворог приходить туди, де програв учитель та священник
– Як ви вважаєте, чому після багатьох років мирного, спокійного життя в Україні «вибухнув» саме український Схід, і в 2014 році сюди прийшла війна?
– Усі ми прагнемо до цінностей Європи, яка, справді, є символом культури та певної стабільності. Але ж ця стабільність виростає з багатьох чинників, якими є базис, надбудова, соціально-економічні умови. Та найголовнішим для мене все-таки є чинник розвитку культури й формування власної самосвідомості. І коли ця власна вільна свідомість людини стає справді українською – не тому, що там десь є синьо-жовтий прапор, не тому, що нас почали обслуговувати українською мовою в магазинах, ні. Дуже важливо, що свідомість людини стала вільною, і в оцій вільності вона стала українською. Тобто людина свідомо прийшла до визнання себе українцем, до національної самоідентифікації.
Я також постійно запитую себе і своє серце: чому саме український Схід виявився слабкою ланкою? Чому саме тут спалахнула війна? Чому саме тут прорвалося зло до нас? Бо були проблеми й у Харкові, й у Дніпрі, але всі регіони вистояли, і тільки схід України прорвався. На це запитання теж є багато відповідей. Але мені здається, що насамперед тут, на Донбасі, не вистачило української свідомості. Тут не вистачило українського: ще 2013 року тут закривали українські школи, переслідували українських патріотів. Згадаймо висловлювання Бісмарка: «Ворог приходить туди, де програв учитель та священник». То, мабуть, дійсно тут програли ті, хто мав формувати свідомість людей як українців.
Отже, найперше завдання – боротися саме за свідомість людей, і особливо за серця й душі маленьких громадян, які зростають тут, на сході України. Так, тут дещо змінилася ситуація у порівнянні з 2015 роком, коли був дуже сильний вплив російських ЗМІ щодо ідеології. Та й тепер від’їдьте від Краматорська на 30 км, і ви побачите «раша-ТВ» й когось там ще. «Руський мір» буде вриватися до вас і з динаміків, і з телеекранів. На «тому боці» виділяється дуже велике фінансування, щоб впливати професійно на свідомість людей.
Я не можу забути зустріч із мешканцем селища Ласточкине, що поблизу Авдіївки, який взимку 2017 року в умовах обстрілів і гуманітарної кризи на запитання військових, яку він відчуває найбільшу потребу, відповів: «Хлопці, привезіть українських газет. Бо Останкіно вже задовбало!»
Зустрічі, що відбуваються на сході України, це головні зустрічі в моєму житті. Найперше наше завдання сьогодні – спільно боротися за те, щоб діти сходу України виросли справжніми українцями. Для мене є свята Трійця: рідна мова, рідна культура, традиції та рідна віра. На цій Трійці має формуватися свідомість маленького українця, аби його серце стало великим, добрим, щоби в кожному його кроці у подальшому житті була любов. І саме на це спрямований наш проєкт «Аrtперемир’я». Цього разу на Великдень ми привезли один із найкращих професійних дитячих театрів України – Чернігівський театр ляльок імені О. Довженка. Ми бачили, як діти приходять на виставу напружені, в очах у них якийсь біль, якась туга, а виходячи – стають добрішими і сміються. Я запам’ятав маленького хлопчика з усмішкою на обличчі, який повторював і повторював: «Як мені подобається!»
Усі артисти, яких ми запрошували до участі у проєкті тут, на Сході, були просто приголомшені дитячою аудиторією. Вони кажуть: «Ніде в Україні ми не бачили таких дітей – щирих, радісних і, головне, яким дуже потрібно те, що ми робимо».
Сьогодні чимало театральних колективів приїздять зазвичай не далі, як до Краматорська або до Сєвєродонецька, виступають перед містянами, і на цьому їхня діяльність закінчується. Але конче потрібно системно працювати саме там, де війна, саме там, де до лінії зіткнення два-три кілометри. Ви бачили у Красногорівці, які діти були у школі імені В’ячеслава Чорновола? Звідти, якщо піднятися на дах, можна побачити будівлі окупованого Донецька. Ці діти живуть у зоні досяжності пострілів із гармат або мінометів. Але вони навчаються, радіють, сміються. Бо війна не може скасувати дитинство. Вона може його понівечити, але скасувати вона не владна. Тому ми намагаємось системно працювати саме з дітьми, які мешкають на лінії зіткнення.
Безумовно, сьогодні головна проблема українського Сходу в тому, що тут не вистачає українського. Не вистачає української самосвідомості. І цю свідомість можна сформувати лише копіткою, постійною, ретельною роботою.
Коли ми запитуємо у дітей: «А ви часто бачите акторів? Як часто до вас приїздять театри?», то нам відповідають: «Ні, до нас не їздять». Отже, ця хвиля культурної розбудови українського Сходу розбивається десь біля Краматорська, не досягаючи Світлодарська, Миронівського та інших прифронтових містечок. Красногорівка понівечена, але скільки там дітей! Знаєте, люди, які залишаються там, у прифронтовій зоні, подають справжній приклад патріотизму, любові до України всім українцям – від заходу до сходу. Бо це їхня рідна земля, яку вони люблять серцем. Дуже хибно думати, нібито на лінії зіткнення живуть тільки ті, кому нікуди дітися і хто взагалі не має можливості десь там приткнутися. Там живуть талановиті особистості, зокрема й діти.
Саме ці діти, які виросли в таких важких умовах, цінуватимуть життя так, як не цінує ніхто. І ми не маємо сьогодні права забувати про дітей сходу України, про їхнє виховання і культурний розвиток.
Саме тому ми сьогодні починаємо з дітей. Саме тому ми сьогодні маємо закрити перед ними нашу провину за те, що ми, дорослі, допустили війну в нашій країні. Це провина кожного. Не знаю, що ми маємо зробити, але всі наші страждання не варті й однієї сльози, що впала з очей дитини.
Світ має врятувати доброта
– Яким змістом плануєте наповнювати наступні акції та культурні події?
– Наш обов’язок – продовжувати гуманітарні проєкти у прифронтовій зоні й розвивати їх. Є задум разом із моїми друзями розширювати діяльність до більш масштабних ініціатив. Але головна мета того, що ми робимо, – сіяти в дитячі душі зерна доброти та світла.
Разом із друзями плануємо діяти по цілому ряду саме культурних проєктів. По-перше, це поширення української літератури та української книги, відродження української поезії. Це також українські кіно та театр – адже у нас є чудові картини та постанови українських режисерів, акторів. Це досягнення у сфері музики. Потрібно обов’язково розвивати музичний напрям як класичний, так і сучасний. Потрібно, щоб дітям було цікаво.
Сьогодні ми маємо діяти дуже обережно й тендітно, долучаючи дітей до наших цінностей. Коли цінності української культури, української віри, української самосвідомості стануть вже не чимось відокремленим, проростуть у серці людини, то ця людина ніколи не зрадить Україну.
За допомогою відомих діячів культури – артистів, митців, письменників ми маємо привертати увагу суспільства до проблем дітей Донбасу і дітей України, вживати дієвих заходів для розв’язання цих проблем. Якщо одним меседжем висловити зміст і наповнення того, що ми робимо на Донбасі, то я би сказав: «Зроби сьогодні для України те, що можеш».
Сьогодні, впровадженими нами гуманітарними проєктами, ми надаємо приклад об’єднання людей. Ми доводимо, що об’єднавшись, українці можуть долати кризу і труднощі, можуть робити справді великі речі.
Дуже важливо не лише проводити виступи відомих письменників, а й поширювати українську книгу. На сьогодні ми передали для дітей сходу більш як чотири тисячі книжок. До 130 шкільних та містечкових бібліотек, для дітей українського Сходу, я передав майже тисячу книжок власного авторства. «Роби за покликом серця те, що зможеш», – саме цим керувалися ми, коли разом із редакцією газети «Голос України» та НСЖУ запровадили проєкт із благодійної реалізації мого двотомника «Листи здалеку». Він став досить успішним, і книжки реалізовувалися навіть в Америці. Завдяки книжковим аукціонам ми провели лікування дітей у підземному спелеосанаторії Соледара майже на 140 тисяч гривень. Було проліковано групи з 12 дітей, які належать до соціально незахищених родин, і яким була необхідна медична допомога. Та головне, їм потрібна була доброта інших людей. Ми сьогодні своєю діяльністю демонструємо те, що люди мають допомагати один одному. Що це обов’язок їхнього серця. Якщо люди дослухаються до свого серця, то вони обов’язково знаходять там потребу комусь допомогти й подарувати комусь радість.
Сьогодні я впевнений, і це моє переконання, що світ врятує не краса. Світ має врятувати Доброта. І саме сьогодні для цього ми маємо посіяти зерна доброти і добра в дитячі серця.
Як Україні повернути Донбас без танків?
– Останнім часом лунає чимало дискусій на тему: «Як повернути тимчасово окуповані території назад в Україну?» Якою є ваша думка щодо цього?
– Питання складне, але й просте водночас.
За яких умов ми остаточно повернемо до України непідконтрольні нині території? Успішними військовими діями? Переможною ходою війська та майорінням прапорів? Ні. Таке міркування хибне та небезпечне.
Усвідомлюю, що складових успішного розв’язання питання повернення непідконтрольних територій багато: політична, військова, економічна, соціальна…
Але напевно знаю – дуже важливо повернути до України саме свідомість цивільного населення тих територій. А за допомогою танків цього не зробити. Потрібно, щоб життя в Україні позитивно змінювалося, ставало іншим, кращим. Люди, які пройшли повз жахи війни, вірять тільки конкретним справам. Їх уже важко окрутити обіцянками. Тож попереду велика та важка робота. Що в цій роботі найважче? Почати її з себе.
Гуманітарні проєкти українських військових на сході України – такі, як стратегічна ініціатива «Допомога Схід», «Аrtперемир’я», «Допомога йде», уже кілька років поспіль саме справами доводять наявність позитивних тенденцій розвитку самосвідомості українців. Бо ці проєкти об’єднали прогресивних військових, представників великого та малого бізнесу, урядових та неурядових установ, закордонних діаспор, об’єднали просто небайдужих людей. Але дуже важлива умова успіху розпочатого – невпинний та поступовий рух уперед. Крига недовіри у людських серцях розтає не одразу. І, можливо, найголовніші досягнення згаданих гуманітарних ініціатив – це не десятки тонн цільової гуманітарної допомоги, заощадження бюджетних коштів, вклад у культурне відновлення українського Сходу та розвиток національної самосвідомості мешканців, охоплених війною територій. Можливо, що найважливішим є саме підвищення рівня довіри місцевого населення до українських військових та державних інституцій. Підвищення рівня довіри до самих себе, до українців, як нації, що може об’єднуватися та перемагати.
Саме небайдужі запалюють той вогник, який перетворюється на полум’я, де гартується вільна національна свідомість. Мені пощастило – я зустрів багато таких людей у реальному житті. Тому я вірю у наше майбутнє.
Сьогодні, безумовно, є дві дуже важливі складові повернення Україною окупованих території та людей, які там мешкають. Перша – це економічна складова, бо люди, які йдуть з тих територій і до нас приходять, вони вже йдуть в Україну, оскільки знають, що тут життя краще. Адже економічні умови мають дуже великий вплив. Але якщо відірвати якісь зміни в економіці від змін в душі людини, від змін культурних, то це не приведе ні до чого. У людини має бути не тільки статок матеріальний, але в неї має бути статок духовний. У неї має бути українська свідомість. Оці дві передумови – відродження економічного стану та відродження культури – їх неможливо розірвати.
Починаючи з 2016 року багато зроблено у цьому напрямі – ми разом із однодумцями співпрацювали на війні з багатьма творчими колективами та особистостями. Справжньою перлиною став грудень 2018 року, коли ми провели у підземних шахтах Соледара «Оперу Перемоги». Приїхали найкращі співаки оперних театрів України та симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії на чолі з головним диригентом Назарієм Яцківом, це теж був наш проєкт «Аrtперемир’я» за підтримки генерал-лейтенанта Сергія Наєва, Донецької та Луганської обласних державних адміністрацій. Це була справжня перлина… ми показали усьому світові, що маємо просто коштовні досягнення в культурі. Художнім керівником проєкту став театральний режисер Максим Добролюбов. Мені пощастило керувати цим проєктом від його задуму до успішного втілення.
Свого часу у нас була акція «Подаруй дитині Донбасу книжку українською мовою». Діти з різних областей України приносили до школи по одній книжці. Головне, щоб книга була для дитини улюбленою. Ми зібрали понад три тисячі книжок на схід України, навіть гелікоптером везли, бо їх було багато. Але головна мета була в тому, щоб утворити такий собі місточок із серцями дітей, які живуть на війні та в інших регіонах. Щоб дитина в тилу замислилася: «Там же такий, як я, хлопчик, або така ж, як я, дівчинка. І як їй там?» Бо ми щодня чуємо зведення з фронту. Але коли ти дитині передав книжку і читаєш, що їх там обстрілюють, це ж зовсім по-іншому відгукується у серці. Тому утворили такий місток – Веселку Дружби між дитячими серцями.
Адже це насправді така роса благодатна на серці, коли бачиш зміни. Коли бачиш, що здійснене тобою приносить добрі плоди. Якщо у 2015 році на сході України ми майже не зустрічали дітей, які би розмовляли тут українською мовою, то тепер діти вітаються українською, радіють українській, розуміють українську, люблять її. Отже, українська мова їм вже не чужа.
Сьогодні – момент істини й випробування наших сердець
– Що потрібно, аби Україна відродилася й по-справжньому квітнула?
– На сьогодні ми справді маємо розуміти, що слова «діти – наше майбутнє» це не просто слова – це свята правда життя. Час летить дуже швидко, і ми можемо просто не встигнути. Ось чому ми своїм прикладом спонукаємо до дій сьогодні. Ось чому я дуже добре розумію, що не встигнемо обернутися, як ці діти, які сьогодні усміхаються, радіють шоколадці, книжці, вони дуже скоро стануть дорослими. І дуже важливо, щоб в їхніх серцях було добро, щоб в їхніх серцях була свідомість вільної людини, вільного українця. Бо тільки тоді ми скажемо, як на Великдень: «Христос воскрес, воскресне й Україна». Тільки тоді Україна воскресне по-справжньому. Лише тоді ми почуватимемося вільними від корупції, злоби, якихось негараздів, від пафосу та дешевого політиканства, від усього того, що сьогодні нас не лише від Європи, а й відштовхує нас самих від себе.
У Красногорівці я запитав дітей: «А чи вмієте ви мріяти?» Хтось сказав, що хоче стати пілотом, хтось – космонавтом, письменником, інженером, лікарем. Усі піднімали руки. Усі діти мріють кимось стати, щось робити. Ми маємо сьогодні підтримати ці мрії. Маємо сьогодні зробити все, аби ці мрії стали дійсністю. Для мене ці мрії об’єднуються в одну мрію про вільну, квітучу Україну. І сьогодні ми маємо все зробити, щоби наша країна справді ставала вільною, щоб вона воскресала. Для цього треба почати з самого себе, з розмови зі своїм серцем.
Кожен знає або чув про Суд Божий – це так званий момент істини, коли Бог судитиме людину за її справи. Я впевнений, що такий момент для нас вже настав. Бог судить сьогодні Україну, випробуючи наші серця. Ні, нікого не судитимуть у буквальному значенні цього слова – я навмисно вдаюся до алегорії. Закони Всесвіту незмінні – людина засуджується або виправдовується тільки сама – власними вчинками і навіть думками та намірами. Втім, вважаю, що останні роки дали нам унікальну можливість бути чесними із собою, одверто відповісти на питання, які рано чи пізно постають перед людиною: «Хто ти?»… «Що ти?»… «Навіщо ти?» За останні роки кожен, свідомо або несвідомо, проявив себе – або діючи, або чекаючи чогось. Скажу чесно – мені ближче до серця той, перед ким у критичні, доленосні моменти життя свого народу постає питання: «Що я можу зробити зараз для України, для людей?», аніж той, хто запитує: «Що країна та люди зараз можуть зробити для мене?»
– Які ваші творчі плани?
– Щодо творчих планів – їх безліч. На першому плані, безумовно, письменництво.
Що це для мене?.. Постійна розмова зі своїм серцем. Розмова без обману, відкрита, чесна. Інколи болісна… але завжди чесна. Коли я пишу – стаю по-справжньому вільним, ще гостріше відчуваю красу цього світу… примарну та тендітну. Життя, Смерть, Любов – по-новому відкриваються для мене. Найближчим часом у видавництві «АРТ-ПРЕС» побачить світ моя книжка, темою якої є одвічний дуалізм Життя та Смерті. Книжка має назву «Смерть Поета» та присвячена Любові. Бо саме Любов – та сила, яка надає сенс Життю, а Життя робить сильнішим за Смерть. Втім, для цього людина має мати сміливість та мужність шукати свою любов, чекати на неї, а знайшовши – ніколи не зраджувати.
Також, саме нині, разом із друзями реалізуємо цікавий проєкт щодо запису аудіоверсії моєї книжки «Повість про Срібну Флейту». У книзі йдеться про розслідування історії щодо зникнення дітей із середньовічного міста Гамельн. Сюжет містить багато алегорій та містичних образів. Режисером проєкту став відомий театральний діяч Максим Добролюбов. У створенні книжки беруть участь відомі українські актори Роман Ясиновський та Андрій Ісаєнко (талановито зіграли ролі кіборгів у однойменному фільмі Ахтема Сеїтаблаєва). Також до роботи долучилися справжні кіборги – захисники Донецького аеропорту. Беручи до уваги, що «Повість про Срібну Флейту» написано у формі листів із війни від батька маленькому синові, концепт проєкту є цікавим та актуальним.
Це про найближче. А далі, як дасть Бог – обов’язково буде!
