Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Євгенові з Харківщини – 23 роки. Хтось скаже, що ще зовсім юний. А от він про своє життя зовсім іншої думки.
Розповідає, що із задоволенням пішов на строкову військову службу.
– Телефоную військкому і запитую: а які документи потрібні, аби на «строчку» піти?! – каже Євген. – У слухавці деякий час мовчання. Потім відповідь: бери паспорт і заходь. Певно, військком оговтувався від несподіванки, що призовник сам телефонує і його не треба «виловлювати».
Євген при цій оповідці усміхається. Напевно, не один раз розповідав її товаришам. А вони водночас говорять: військкому слід подякувати, що такого хлопця до війська призвав. Адже Євген має надзвичайно веселу вдачу, гуморний і легкий у спілкуванні. Але в справах служби та бойової роботи серйозний і відповідальний.
– Я у цивільному житті здобув два фахи: водія і маляра-штукатура. Працювати руками вмію, – говорить Євген. – Але мені хотілося чогось цікавішого. От і вирішив, що військо зможе допомогти здобути ще якихось навичок.
Так і сталося. На строковій службі хлопець здобув спеціальності стрільця та оператора зенітної установки ЗУ-23-2. А коли підписав контракт, поїхав до навчального підрозділу, де вивчився на навідника-оператора сучасного БТР-4Е. Каже, що його робоче місце в сучасній бойовій машині більше нагадує ігрову консоль: є екран, на якому видно цілі, джойстики, якими приводиться в дію озброєння бронемашини. «Суцільний хайтек», сміється він.
Євген розповідає, що до завершення контракту ще досить далеко. Отже, має час визначитись щодо подальших кроків у житті. Чи то буде продовження військової служби, або ж мирна праця. Але, каже він, точно не нарікатиме на час, проведений у піхоті. Бо саме тут побачив найкращих людей, які захищають Україну.
