Батальйон воює технологіями — працює із сучасними БПЛА та вдосконалює їх, щоб нищити ворога з мінімальними ризиками. У черговому матеріалі циклу «Бригада…
«Що там у вас коїться? Їдь додому», — плачучи в телефон, благала мати 19-річного Сергія, який у складі окремої бригади морської піхоти перебував на ротації в Широкиному на Донеччині. Того дня хлопець не встиг вчасно вимкнути телефон, і мати випадково почула, як російські найманці почали крити 120-мм мінами позиції українських захисників.
— Це сталося в серпні 2016-го, було якесь свято. Мама подзвонила привітати, і тут нам почали «накидати привітання» з того боку. Поки балакав, у мене над головою, так метрів із 10, пролетіло і лягло з другого боку посадки. Рвонуло. Вимкнув телефон, сховався в бліндаж… Тоді нас пів дня гарненько так обстрілювали. А мати почула початок обстрілу і до вечора проплакала, – розповідає хлопець.
Перші дві ротації морпіха Сергія «Желєза» були важкими. У 2016-му постійно точилися бої, були втрати в підрозділі. Неодноразово хлопець перебував за крок від найстрашнішого.
— Одного разу нас обстрілювали з боку Дач із БМП. Ворог працював чітко, прочісуючи всю посадку. Я, хоч і не був старшим на позиції, але на той час мав вже достатньо досвіду, тож намагався виявити, з якої позиції працювала БМП. І в якийсь момент побратим схопив мене за бронік і різко потягнув убік: переді мною пролетіла куля буквально на рівні грудей. Якби товариш забарився хоча б на секунду, я б тут з вами не розмовляв, — посміхається воїн. — І таких моментів, коли, наприклад, черга пройшла над головою, а я вчасно присів, було чимало теж.
Проте, попри небезпеку та хвилювання рідних, Сергій жодного разу не пошкодував, що поміняв роботу кухаря-кондитера в гарному ресторані на захист Батьківщини та бойове братерство.
— Я, молодий та здоровий хлопець, просто не зміг сидіти вдома, коли в країні триває війна. Підписав контракт, коли мені було 19. А 20-річчя відсвяткував у їдальні Навчального центру. Відтоді — у морській піхоті. Хоча і була деяка перерва після завершення першого контракту. Але зрозумів, що без армії не можу і повернувся до побратимів.
Цього року «Желєзо» вже втретє утримував позиції поблизу Широкиного. Каже, що сьогоднішня війна відрізняється від тієї, що була 4–5 років тому.
— Наразі ворог дуже не висовується, працюють лише професіонали, здебільшого снайпери. Якщо раніше російські найманці стріляли, як, куди, коли і скільки хотіли, то тепер бояться висунутися. Сидять в окопах і спостерігають, намагаючись зайвий раз не потрапляти нам на очі. Окрім того, ворог споруджує багато хибних позицій. Нам це ускладнює життя, але ми ж теж не перший день воюємо. Виявляємо позиції, уважно за ними спостерігаємо. Ну і, звісно, перебуваємо у повній готовності дати відсіч ворогу, як тільки побачимо, що для нас є загроза.
