Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Уманський священник розповів про те, як став миротворцем і залишився у війську
У Збройних Силах України багато військовослужбовців ставлять собі за мету, аби хоч раз у військовій кар’єрі мати сторінку миротворчої місії. Адже це унікальний досвід і почесна служба далеко за межами рідного дому разом з найкращими військовими світу. Це можливість не лише самому стати кращим, але спільно із колегами обмінятись досвідом та найголовніше − встановлювати й підтримувати мир у гарячих точках планети. Саме тому військові покращують свої вміння та навички й шукають можливостей, аби проявити себе і стати до лав воїнів миротворців. Проте майор Петро Паєвський з Уманщини має зовсім інакшу історію.
…10 років був священником і ніколи не думав про службу…
− До миротворчої місії я 10 років був священником і ніколи не думав про службу, а тим паче за кордоном, та ще й в миротворчій місії. Однак так сталося − у 2013 році мені запропонували поїхати в Конго офіцером з питань релігії – саме так звучить посада в миротворчому контингенті.
Петро Петрович довго не зважав і відразу ж погодився. Розпочав підготовку до довготривалого відрядження: вивчав політичну ситуацію регіону, особливості культури та роботи в місіях ООН. Однак за декілька тижнів до відправки ситуація змінилась.
− Пам’ятаю, мені зателефонували сказали, що їду не у Конго, а у Косово, і буквально за два тижні мене в Уманському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки оформили, а незабаром став офіцером. Вивчати ж політичну ситуацію, історію та суть конфлікту, а також культуру місцевого населення, довелося вже на місці.
Для священника це був перший досвід поїздки за кордон. Розповідає перше, що побачив, це мальовничу гірську місцевість, яка мала відмінний від українського клімат – у підніжжя гір тепліше, але сніг на скелястих вершинах лежить упродовж всього року. Також приємно вразило і місцеве населення, яке приязно ставилося до миротворців.
− Звісно, у нас універсальна мова була англійська – нею ми частіше спілкувалися, оскільки військові з різних країн і континентів, пам’ятаю, як ми серед німців знаходили вихідців із України. А от із місцевими, якщо дуже повільно говорили українською, то розуміння було – ловили вухами спільні слова.
…Різні релігії, різні традиції і відношення до того, що відбувається…
Основний миротворчий контингент під час ротації Петра становили військовослужбовці зі США, Німеччини, Франції, Словенії та Марокко. Душпастирська опіка була в кожному представленому контингенті й у кожного із підрозділів свої особливості роботи. Адже це різні релігії, різні традиції і відношення до того, що відбувається. Але на службу до Українського священника завжди приходили два американці, які хоч і не розуміли мови, але їм подобався сам процес. Рідше приходили словенці. І досить багато приходило поляків, хоч у них був і свій капелан.
− Як людині віруючій, мені особливо приємно було спостерігати, як марокканці чітко по годинах мають свою молитву Намаз – якщо підходить час молитися, вони стелять килимки і моляться. А от в американців підхід інший. Через перекладача я дізнався, що в них офіцер-психолог і капелан мають вагому силу у Збройних Силах. Тобто вони постійно з особовим складом, де б він не був. Коли бачать, що у бійця є психологічні проблеми, то він підходить до командира і каже, що треба аби він не вийшов на патрулювання. Тоді командир відразу віддає наказ забрати в нього зброю і віддати його у розпорядження психолога та офіцера з питань релігії. Доки вони з ним не попрацюють, то його не поновлюють у патрулюванні.
Балканська ментальність
Під час перебування у миротворчій місії майор Паєвський згадує чіткий режим роботи: три тижні на центральній базі (подібного до пункту постійної дислокації), а далі йшли в гори на місяць. Там виконували різні завдання: служба на блокпостах, спільне патрулювання з іншими контингентами, пошуки контрабанди тощо. Проте найголовніше завдання – це нівелювання конфліктів між албанцями й сербами.
− Я завжди собі казав, не дивлячись на те, що я людина віруюча, але я все таки ухвалив рішення стати офіцером, тому я намагався бути разом із хлопцями й виконувати завдання – це було хоч і важко, але дуже корисним моментом, адже я завжди був своїм у колективі, який мені довіряв.
Серед важких буднів були і приємні моменти, майор Паєвський згадує, що особливої уваги заслуговувало саме місцеве населення. Відношення простих людей до професії військового приємно вражало. Звісно, що військові йшли назустріч і допомагали місцевим.
− Ми постійно щось відкладали для місцевих дітей, аби з ними ділитися. А в горах ми знаходили певні, так можна сказати – племена, які живуть без електрики, розводять коней, але і вони завжди нас пригощали, чим було, а ми навзаєм давали щось своє. Та, окрім спілкування, вільний від служби і патрулювання час я приділяв для пізнання і вивчення місцевих стародавніх релігійних пам’яток. Їх історія справді дуже давня – деякі навіть давніші, ніж християнство на території України. Мені подобалось це вчити.
Миротворчість як поштовх до капеланства
Після річної ротації в Косові капелан повернувся до України, де вже на той час розпочалася війна. Він довго не міг всидіти дома, розповідає: розумів, що хлопці на війні також потребують його допомоги. Зізнається, що саме миротворча діяльність відкрила його по новому не просто як священника, а саме як військового капелана, що працює в гарячих точках.
− Я відразу ухвалив це рішення, ще до Косова. Хотів лишитися у Збройних Силах, тому відразу підписав контракт на 5 років. Після повернення, як тільки я побачив по телебаченню, що робиться в країні, то вирішив – як військовій людині треба вкладати себе у процес захисту Батьківщини, аби не було соромно перед громадою та перед дітьми. І вирушив на передову до бригади Чорних Запорожців.
Відтоді майор Петро Паєвський ніс Боже слово на передовій. Підтримував хлопців у найважчі часи молитвою. Допомагав зцілювати їхні душі й заспокоював. Ніколи не зволікав у важку хвилину і рвався бути ближче до епіцентру подій. Нині проходить службу в Уманському об’єднаному міському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, де допомагає відбирати найкращих хлопців до війська, психологічно і морально за допомогою віри в Бога та з молитвою в серці налаштовує їх бути вірними захисниками свого краю.
Володимир Левченко
Фото з особистого архіву героя
