Водночас частина із них потребують додаткових роз’яснень, адже не повністю розуміють усі складові механізму поновлення на службу. Про це в коментарі АрміяInform розповіли у відділі рекрутингу 18-ї Слов’янської…
Гідроакустик, ремонтник, снайпер, головний сержант і, згодом, командир кулеметного взводу — все це про майстер-сержанта Миколу Андрійчука з окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. У складі свої частини він пройшов усі без виключення ротації на сході держави. Але 29 травня, Міжнародний день миротворців, це — привід згадати й про те, що за його плечима 5 місій у миротворчих операціях ООН — Ліван, Кувейт, Ірак, Косово та Ліберія. Отож, коли молодші товариші по службі та мобілізовані вояки буремного чотирнадцятого року навчалися воювати в перших у своєму житті боях, Микола на той час вже добре знав і що таке обстріли, і як нести службу на блокпостах, і правила пересування колон військ та ще багато чого. Цікаво, що служить і воює майстер-сержант разом із коханою дружиною: старший солдат Тетяна Попова є старшим кухарем батальйону. І, що ще цікавіше, обидва вони — з Новоград-Волинського, але познайомилися вже на війні, коли підрозділ обороняв Гранітне, що на Приазов’ї!
Загальна вислуга років майстер-сержанта Миколи Андрійчука сягає вже майже 30 років. Втім, календарних із них — лише 23. Сім пільгових — це за п’ять миротворчих місій та шість тривалих відряджень на схід України. До того ж Микола мав перерву між строковою службою, що промайнула в українському Севастополі, та службою надстроковою, адже тоді ще не укладали контрактів, і контрактників називали саме «над строковцями».
Строкову хлопчина з Полісся служив на флоті. Старшина 1 статті Андрійчук здобув фах гідроакустика та був залишений у постійному складі навчальної частини. Після звільнення в запас 4 роки працював на різних роботах, а наприкінці дев’яностих вирішив повернутися до Збройних Сил. Служити прийшов до окремого ремонтно-відновлювального батальйону.
Мінними стежинами й святими місцями
Дебют Миколи Андрійчука як миротворця відбувся у 2000-2001 роках у Лівані. Хоча сапером сержант не був, знайшлася там робота і для нього: Миколу призначили на посаду командира ремонтно-механічного відділення, тобто — цілком за фахом.
Той рік пройшов в основному у виїздах на лівано-ізраїльський кордон.
— Уздовж усього кордону встановлений бетонний парапет, десь пів метра заввишки, — згадує майстер-сержант. — І ось якось цей кордон переносився метрів на 500, тож знадобилася наша інженерна техніка. Та один БАТ у далеке відрядження їхати не міг, тож пішла колона: трал на базі МАЗ-537, що перевозив БАТ, екскаватор та МТО.
Нелегко тоді довелося. У пустелі БАТ потрапив у плавун — його засмоктали сумнозвісні сипучі піски. Лебідкою за допомогою решти машин його довелося витягати з пісочного полону до самої ночі. Та впоралися. І кордон перенесли — БАТ перетягував бетонні блоки, немов билинки.
Сусідство Лівану з Ізраїлем далося взнаки: хлопцям-українцям вдалося побувати у святих місцях. Для них організували екскурсію, під час якої Микола з товаришами відвідав Єрусалим, а в ньому — храм Ісуса Христа та інші пам’ятки християнства.
У готовності до хімічних атак
У 2003 році сержанта Андрійчука, як уже досвідченого миротворця, було відряджено до складу окремого батальйону РХБ захисту, що полетів знову ж таки на Близький Схід — цього разу до Кувейту.
— Американські війська разом із союзниками на той час уже розбили іракську армію та захопили диктатора Саддама Хусейна, проте в Іраку ще було чимало його прибічників, у яких в руках залишалося дуже багато зброї, зокрема й масового ураження, — розповідає миротворець. — Тож існувала загроза й була нагальна потреба у підрозділі радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту. Ним і став наш 19-й окремий батальйон.
У батальйоні РХБ захисту сержант Андрійчук перебував на посаді електрика-моториста. Як згадує Микола, в основному тоді підрозділ займався підготовкою до захисту цивільного населення невеличкої близькосхідної країни від зброї масового ураження. Причому, робилося це під керівництвом американських інструкторів. Техніка та озброєння у батальйоні були наші, ще радянського, звісно, виробництва, а все, що пов’язане з побутом — намети, їдальня, душові, туалети — американські. Українські військові хіміки відпрацьовували завдання на трьох точках: обробка особового складу, обробка техніки та знезараження місцевості. При цьому, українці виконували все це настільки професійно, що, як пригадує майстер-сержант, наш батальйон став єдиним, хто пройшов сертифікацію на «відмінно».
У Багдаді все спокійно?
Невдовзі батальйон було передислоковано з Кувейту в Ірак. Особовий склад у кількості 450 військовослужбовців та техніка здійснили передислокацію з військової бази Кемп-Аріфжан до бази Кемп-Койот, де розпочалася підготовка до прийому особового складу та техніки 5-ї окремої механізованої бригади. Коли бригада прибула, батальйон розчинився в ній та вчорашні хіміки долучились до виконання завдань у складі стабілізаційних сил.
Пів року сержант Андрійчук обіймав посаду старшого стрільця у 1-му механізованому батальйоні. Основними завданнями підрозділу були патрулювання ірано-іракського кордону, доріг та населених пунктів, а також служба на прикордонному посту.
— Дуже часто доводилося затримувати нелегалів, які вночі незаконно перетинали кордон з боку Ірану — йшли на святі місця, і робили це вночі, аби не стояти у чергах на офіційних пунктах пропуску, а з іракського боку на них уже чекали таксі, — усміхається Микола. — За ніч ми могли затримати і 100, і 200 таких паломників. Траплялася на кордоні й стрілянина — якось з автобуса на пункті пропуску вийшов чоловік під дією наркотиків і почав стріляти в наших військовослужбовців. Затримали й передали іракській поліції. Якось у пустелі ми побачили авто — перевірили й знайшли зброю. Також передали поліції двох бандитів. І таких ситуацій було чимало.
На Хаммерах — по Балканах
Між близькосхідною та балканською місіями сержант рік прослужив у роті снайперів, після чого перевівся до механізованого батальйону. На довгих 11 років він став головним сержантом одного з взводів. З цієї посади поїхав і у Косово.
На Балканах Микола служив командиром спеціального відділення на американських автомобілях Хаммер в одному з підрозділів Укрполбату. 8 місяців ротації пройшли у патрулюванні та службі на блокпостах. Саме цей досвід згодом знадобився на Батьківщині…
— З цієї ротації найбільше мені запам’яталися тренування під керівництвом американських колег, — каже майстер-сержант. — Вони навчали нас зупиняти агресивно налаштований натовп, відбивати напади на колону тощо.
У краю алмазів та каучуку
Наприкінці 2013 року Микола потрапив на спекотний континент. У Ліберії він був техніком взводу охорони у складі 56-го окремого вертолітного загону. Там, звичайно, все було інакше. По-перше, ніякої стрілянини чи нелегалів, як у попередніх місіях, по-друге, Африка для українських хлопців була такою екзотикою, що вони не встигали накопичувати враження.
— Побачили, як добувають каучук, як взагалі люди живуть, — ділиться спогадами чоловік. — Кожна місія — це якісь нові знання, якийсь досвід…
До кінця ротації було ще довго, коли Росія загарбала Крим, а її диверсанти та підтримувані нею терористи різного походження й громадянства підняли зброю проти української армії та української влади на Донеччині та Луганщині. Звичайно, з початком Антитерористичної операції більшість українських миротворців прагнули якнайскоріше повернутися до своїх частин в Україні та вступити у бій з агресором. Утім, вдалося це зробити лише після семи місяців перебування в Африці — на схід України Микола приїхав у серпні, коли його побратими вже пройшли Степанівку, Савур-Могилу та інші гарячі точки АТО, а багатьох уже не було в живих…
У степах та на териконах
Для головного сержанта взводу Миколи Андрійчука АТО розпочалася у селі Миколаївка поблизу Лутугиного. Там він уперше потрапив під обстріл російської реактивної артилерії — по табору гатили «Гради». З боями у складі батальйону він пройшов через низку населених пунктів Донбасу та додав до свого миротворчого, ще й бойовий досвід.
Потім були Дебальцеве та важкі бої під Вуглегірськом, Світлодарська дуга, Мар’їнка та Луганщина — бойових доріг пройдено чимало. Ось уже 5 років він — не простий сержант, а командир кулеметного взводу. В батальйоні його хлопці нарозхват — на позиціях взвод «роздається» по відділеннях на підрозділи. Тож, якщо врахувати, що фронт оборони батальйону — це кількадесят кілометрів, а командир взводу має бувати на всіх позиціях своїх ДШК, можна уявити, який кілометраж майстер-сержант намотує кожної ротації!..
