ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Що таке бойова психотравма і що з нею робити

Прочитаєте за: 11 хв. 19 Травня 2021, 11:10 570

Війна – це завжди величезний психічний вплив на людину.

Наш співрозмовникполковник Едуард Литвиненко, учасник АТО, у 2014‒2017 роках – заступник начальника управління психологічного забезпечення Головного управління МПЗ Збройних Сил України, військовий психолог, кандидат психологічних наук.

Дві смертельно небезпечні психологічні проблеми війни

‒ Ви були одним із тих, хто влітку 2014-го був на фронті й безпосередньо стикався з проблемами, що з’являлись унаслідок надмірного психологічного і психічного навантаження, коли не витримували навіть сильні люди. Що найбільш запам’яталося у ті дні?

‒ Тоді якраз почалися бойові дії за визволення Слов’янська. Вище керівництво АТО бачило в нас, офіцерах структур МПЗ, тих, хто відповідає за підтримання військової дисципліни, недопущення вживання людьми зі зброєю спиртних напоїв.

Пам’ятаю першого психотравмованого, з яким мав справу. Кремезний десантник 95-ї бригади з застиглим поглядом, розмовляє через силу, розтягуючи слова. Сидить, розкачується взад-вперед. Інколи виникало враження, що він розмовляє із собою. Переживання, заховані десь глибоко. Стан тривалого оціпеніння. Погляд углиб себе. Довелося переконувати його безпосередніх командирів надати йому, крім психологічної, ще й медичну допомогу.

Інший яскравий приклад – хлопчик-кульбабка, як я його називав. Теж десантник, але років на п’ять молодший першого. Хлопчина вдягнув два манекени у польову форму, протигази, натягнув берці. Назвав їх Гришою і Мішею (повідомив, що один із них – «замполіт», а інший – «зампотил»). Розмовляв із ними, прасував їхню форму, ретельно натирав берці. Розмовляв зі мною з великим натхненням, як повезе цих його «друзів» до себе додому, познайомить з мамою. Після мого звернення до командирів, хлопця максимально швидко медики відвезли на лікування у Харків.

Ще запам’яталося, наскільки свідомо тоді військовослужбовці відмовлялися він вживання спиртних напоїв. Ураз зрозуміли, що на війні це – біда, яка губить. Так, були поодинокі випадки. Але саме випадки.

Пам’ятаю, як перший місяць після повернення падав спросоння вночі на підлогу від шуму автомобіля за вікном. Як із побратимом гепнулися на асфальт у парку під Києвом від вибуху петарди.

Саме стрес робить небоєздатними або неефективними дії 50-75% воїнів у першому бою (залежно від інтенсивності бойових дій), саме бойовий стрес провокує у 25% бійців активну реакцію – блювання, сечовипускання, дефекацію, значний тремор кінцівок. І це нормально.

З якими основними проблемами стикаються військовослужбовці на війні?

‒ Війна «дарує» людині дві смертельно небезпечні психологічні проблеми. Це бойовий стрес і бойова психологічна травма.

Бойовий стрес – це психологічна реакція на те, з чим психіка військового до війни не зустрічалася: обстріли, кров, поранення, загибелі. Саме стрес робить небоєздатними або неефективними дії 50-75% воїнів у першому бою (залежно від інтенсивності бойових дій), саме бойовий стрес провокує у 25% бійців активну реакцію – блювання, сечовипускання, дефекацію, значний тремор кінцівок. І це нормально.

Бойові навчання, тренування у максимально наближених до війни умовах спрямовані на те, щоб підготувати психіку до небезпеки, загартувати її.

Як виникає і що таке «бойова посмішка»

‒ Які основні реакції військових на бойовий стрес?

‒ Їх кілька. По-перше – паніка, жах, втеча від стресу (зокрема, втеча з місця бою). Друга реакція – ступор, короткочасний або тривалий. Людина завмирає тілом і психікою, не може здійснити дію, вчинок. У цій ситуації – надважлива роль командира як «штовхача», який виведе тебе зі стану ступору, змусить або допоможе здійснити хоча б елементарну усвідомлену дію – «Падай! Заряджай! Дихай!» І третя – це коли військовослужбовець, намагаючись усвідомлено перебороти стресовий стан, виконує дії, які є елементами виконання бойової задачі, навіть висуваючись назустріч смертельній небезпеці.

Дві яскраво виражені візуальні ознаки, які повинен вміти розпізнавати командир або бойовий побратим. Перша – «погляд на дві тисячі ярдів». Так американські психологи назвали погляд у простір, відчужений несфокусований, який є ознакою відсторонення від психотравмуючої ситуації, посттравматичного стресового розладу. Друга – це «бойова посмішка» як форма прихованої агресії.

‒ Як командиру розпізнати цей стан?

‒ Найперші головні ознаки, які можуть уже проявлятися ще до бою – часте прагнення до сечовипускання («стресова діарея») і дефекації, надмірне тремтіння кінцівок рук, зміна тональності голосу або втрата мови. Пізніше – збліднення обличчя внаслідок спазму судин, «від ключка» (condition black) через відтік крові від переднього мозку, запрограмованість на найпростіші дії. У бою – закладання гортані, носа, сухість у роті як наслідок браку рідини, впливу порохових газів. Слухова і зорова вибірковість, тунельний зір, групова динаміка «вовчої зграї». Як позитивна реакція – стресова пошукова активність, спрямована на знайомство з небезпекою і формує як відважну, так і обачну поведінку.

Є ще дві яскраво виражені візуальні ознаки, які повинен вміти розпізнавати командир або бойовий побратим у осіб, які воюють тривалий час. Перша – «погляд на дві тисячі ярдів». Так американські психологи назвали погляд у простір, відчужений несфокусований погляд, який часто спостерігається у солдат і є ознакою відсторонення від психотравмуючої ситуації, а згодом – посттравматичного стресового розладу. Друга – це «бойова посмішка» як форма прихованої агресії. Як сумно жартують психологи: посмішка – це заміна оскалу агресії на пропозицію дружби.

‒ Так, зрозуміло. А що з цим робити командиру – сержантові чи офіцеру?

‒ Найперше – не провокувати насмішки над фізичним станом воїна з боку інших осіб, миттєво їх припиняти. Друге – розмова на простому зрозумілому рівні на кшталт подачі команди без негативної оцінки, по типу «стимул – реакція»: «Не бійся! Відійди! Не трясися, все нормально! Дивись вправо! Допоможи Івану (називається ім’я) з набоями (зброєю тощо)! Давай, ти ж можеш!» тощо.

Багато хто з нас бачив іноземні фільми, коли в небезпечних для життя стресових ситуаціях люди починали дихати в паперовий пакет. Навіщо, і до чого тут війна?

Справа в тому, що під час стресових ситуацій, панічних атак, при переляку й інших емоційних сплесках людина починає робити глибокі вдихи й різкі короткі видихи. Її мозок перенасичується киснем, а вуглекислого газу практично не залишається. Це призводить до запаморочень, неадекватних дій, паніки, втрати свідомості. А коли людина починає дихати в пакет, вона дихає в ньому повітрям, збагаченим вуглекислим газом, і дисбаланс у організмі усувається. До того ж надлишок цього газу дає заспокійливий вплив на весь організм.

Порада: На практиці, в бойових умовах командир або побратим повинен однією долонею закрити рота і носа тому, хто панікує, залишивши дуже маленьку щілину для циркуляції повітря й гучно наказати – «Дихай!» Це не раз рятувало, сам свідок і учасник.

Далі. Якщо дозволяє ситуація – дати людині багато води, а найкраще – міцний, але дуже солодкий чай, теж багато. Допомагає смоктання кубиків цукру і м’ятних льодяників. Це заспокоює, як і звичайне жування смаколиків (але не перестаратися з цукром і цукерками – надмірна кількість їх може привести до нудоти, блювання й проносу). Надалі ‒ обов’язково гаряча їжа.

Мої побратими використовували аромотерапію – випаровувань масел хвойних дерев – сосна, евкаліпт тощо. Повірте, навіть у наметі й бліндажі декому це допомагало опанувати себе.

Але головними ліками є розмова, бесіда, постійна підтримка побратимів і командира, зміна роду занять. Якщо це ППД або тил, базовий табір тощо – командні ігри (волейбол, футбол). Перегляд кінокомедій.

Шість простих правил боротьби з панікою

‒ Паніка на війні – страшна річ. Що робити і як вчинити командиру на  перший погляд  психолога?

‒ Шість простих правил, які реально виконати достатньо непросто.

Перше. Прийми на себе відповідальність. Панікерам потрібно, щоб хтось показав вихід. Тобто взяти на себе роль лідера, якщо цього ще ніхто не зробив – це шанс вижити.

Друге. Оцініть контингент. Спирайтесь на тих, хто зберіг розум і шукає вихід. Вони стануть твоєю командою і своїм прикладом заспокоять інших. Паніка припиняється за тими ж законами, що і поширюється. Наблизьте їх до себе командою «До мене!», швидко поставте завдання, не витрачаючи час на детальне роз’яснення.

Третє. Будьте неадекватними, у хорошому сенсі слова. Попийте кави, виконайте нестандартну дію. Загальну ситуацію це вже не погіршить, але ваш явний спокій може спантеличити оточуючих і відвернути їх від паніки.

Четверте. Нейтралізуйте джерело паніки. Ми соціальні істоти, тому панічний страх дуже заразний і зростає в міру поширення. У минулі часи, зачувши панічні крики, офіційні особи відразу стріляли на звук. Що надавало і виховний вплив. Нині це спірна опція, але привести панікера до тями ляпасом – прийнятно.

П’яте. Роздайте доручення. Головний спосіб впоратися з панікою – бути чимось зайнятим. Визначте, хто відповідає за авто, хто – за зв’язок, хто – за набої, хто – шукає їжу і воду. Важливо усіх зайняти. Ось коли паніка вляжеться, можна буде разом пошукати правильне рішення.

Шосте. Будь авторитарним і жорстким, навіть – жорстоким. Стукай кулаком, гаркай, загрожуй. Людям потрібна твоя впевненість і надія на тебе як на надлюдину.

‒ Що коїться з людиною, коли вона воює місяцями, роками?

‒ Світова практика свідчить про необхідність ротації воїна із зони бойових дій після 45 діб для відновлення фізичного і психологічного стану. У осіб, що тривалий час безпосередньо перебувають у зоні бойових дій (взводний, ротний опорний пункти тощо) формують різні типи поведінки внаслідок деструктивної стресової трансформації. Перші, як їх називають – зламані (надломлені). Поведінка характеризується притаманним постійним переживання страху загибелі (який інколи перетворюється у нерозсудливу сміливість, особливо в присутності інших). Такі люди схильні до самоствердження шляхом жорстокості й репресій щодо слабких та беззбройних – місцевих жителів та полонених, які виправдовують це помстою за загиблих друзів.

Основна риса – роздратованість. У таких солдат – обличчя вбитої горем людини внаслідок зниження тонусів лицевих м’язів, зовнішні прояви сумування – опущені плечі, сутула спина, нетвердий крок.

Дуже часто потребують усамітнення або спілкування. Схильні до вживання алкоголю і наркотиків, не надто підтримують особисту гігієну, нерегулярно приймають їжу. Головна небезпека – психологічна «втеча в порожній окоп».

Інша група – «дуркуваті». Схильні до неадекватних вчинків, недоречних жартів, інфантильних дій. Інколи без причини сміються, говорять невпопад. Більшість їхніх жартів мають еротичний характер, часто супроводжуються ненормативною лексикою.

Власники такої поведінки нездатні оцінити небезпеку, укритися від неї. Така «дитяча» позиція дуже небезпечна для них же. Таких військовослужбовців офіцери зазвичай відсторонюють від участі в бойових операціях, за можливості відправляючи в тил.

Третій, найнебезпечніший тип – «оскаженілі». Характеризуються тривалою стійкою озлобленістю. Здійснюють неадекватні гіперагресивні вчинки щодо інших військовиків, старших за військовим званням, місцевих жителів, полонених. Їм притаманна агресивність, емоція люті стає у них стійкою. Небезпечні як для оточуючих, так і для себе. Особливо небезпечна така поведінка в офіцерського складу. Їх супутник – алкоголь, наркотики, збочений секс.

Раптовий гнів може проявитися у них у стресових обставинах. Після таких випадків більшість людей мучить розкаяння, яке може привести до накопленої психологічної депресії і самогубства. Навчитися розпізнавати такі стани та ухвалювати відповідні рішення щодо таких військових – надважливе вміння командира. Вміння зберегти колектив, життя своє та підлеглих.

Чому мінний стрес провокує невиправданий ризик, і хто такі «імпотенти війни»

‒ Що чекає людину, яка в принципі адекватна? Які проблеми в неї, нормальної ззовні?

‒ Наголошую на трьох психологічних проблемах, що є загальними для всіх.

Перша – проблема мінного стресу та його наслідків. Мінний стрес виникає у людини під час руху по потенційно замінованій дорозі (території).

Він збуджує, надихає більшість тих, хто їде на броні, покращує настрій. Впливає на спільну поведінку, формує вчинки.

Перший психологічний комплекс мінного синдрому – радісне переживання швидкості (кожен метр продовжує життя) водночас боязнь підриву інтравертується в ейфорію продовження життя.

Негативні наслідки цього стану – скарги воїнів на необхідність позиційного протистояння без активних бойових дій, навіть на несприятливі погодні умови та багно (перенесення, заміщення страхів). Найпростіші ознаки – тяжіння до невиправданого ризику.

Друга проблема – снайперський стрес – виникає під час реального або потенційного перебування під снайперським вогнем. Більшість солдат і офіцерів, що перебувають у такій небезпеці, стають пригніченими, пасивно озлобленими або пасивно безпечними. Максимальна тривала напруга, надмірна концентрація уваги внаслідок дій снайпера, безпомічність перед ним призводить до звуження свідомості й уваги (хворобливий психологічний стан напівтемряви).

Результат – тривалі сварки, чвари, образи, непокора командирам як перенесення образу ворога з ірреального снайпера на реальних побратимів.

Третя проблема, про яку в нас говорять нечасто, – люди, яких називають «імпотентами війни». Пасивний стан військ у тривалій обороні, під час розташування на блокпостах та ВОПах, які прострілюються, тривалі переміщення у складі колон дорогами з мінною небезпекою викликають у військових тимчасову сексуальну імпотенцію або раптові спалахи збоченої сексуальності. А потім «гіпосексуали війни» у післявоєнному житті зіштовхуються з нерозумінням коханих, звинуваченнями «ти все віддав бойовим подругам».

‒ Проблему психологічного стану дружин військових якось особливо виокремлюють?

‒ І не тільки дружин. Українські військові й цивільні психологи зіштовхнулися з проблемою вторинної травматизації. Якщо простіше – на війну вирушає один, а жертвою військової (бойової) психологічної травми стають двоє або більше людей. Саме вони хвилюються і співпереживають, надають допомогу.

Це дружини, батьки й діти військових, які чекають батька й коханого. До речі, близько 70% дружин військових, які воюють, потребують спокійної виваженої поради та допомоги психолога. Це лікарі, медсестри, психіатри, які надають їм допомогу. Як і капелани, священники, волонтери.

‒ Ми вже ведемо розмову про мирне життя. А що з ним у воїнів?

‒ Основний психологічний та соціальний виклик – те, що людина повертається з війни іншою, з новим досвідом, здобутками й новими травмами. На мій погляд, є необхідність розглядати питання не реабілітації воїна (а саме ПОВЕРНЕННЯ його психіки, свідомості й здоров’я до довоєнного стану), а його Абілітації – можливості подальшого ефективного та повноцінного життя з НОВИМ набутим досвідом, хай і болючим.

Негативний наслідок кумулятивного тривалого посттравматичного стресового розладу – депресія, відчуття провини того, хто вижив, нездатність створювати позитивні контакти і як результат – руйнування родин, суїцидальні думки, реальний соціальний і фізичний суїцид.

‒ Що тоді робити?

‒ Визнати, що посттравматичні стресові розлади (ПТСР) є хворобою, якою повинні займатися кваліфіковані та досвідчені фахівці.

Фото з архіву Е. Литвиненка

23

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram

Захищаємо світ

00
00
00
Інтерв`ю, Публікації, Реабілітація