Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Олександр Григорович Ганжа зі Старокостянтинова — один із небагатьох живих учасників бойових дій Другої світової війни. У 1943 році в п’ятнадцятирічному віці його вивезли на роботи до Німеччини гітлерівці. Там на величезному паровозоремонтному заводі діти з Хмельниччини працювали разом з італійцями, французами та поляками. Важка робота, неймовірні навантаження, погане харчування виснажили молоді організми. Фашисти вибрали сорок таких «доходяг» і вирішили перевести на іншу роботу. Там навантаження були дещо меншими, та й режим і умови дещо кращими. Там Олександр Ганжа і товариші зустріли передові частини Червоної армії. Контррозвідка НКВС почалась спецперевірку. «Воювати будеш?» — суворо запитав чекіст хлопця. Той відповів: «Так».
Всіх молодих, кому виповнилось вісімнадцять, направили в запасний полк і в короткий термін розпочали підготовку до участі в боях.
— Нас помили в бані, одягли, хоч не в нове, проте в чисте обмундирування, нагодували, — пригадує ветеран.
Нетривалий час новобранці вивчали зброю і вправлялись у стрільбі. А далі — в піхоту. Їх використовували як десант на броні потужних 122-мм САУ 383-го самохідного важкого артилерійського полку першого Українського фронту, який з важкими боями рухався в напрямку Берліна. Олександр Григорович брав участь у тих кровопролитних боях. Гітлерівські війська чинили шалений опір, а радянські генерали своїх солдатів не жаліли, кидаючи їх раз за разом на ворожі позиції. В одному з тих пекельних боїв Олександр Григорович дістав важку контузію.
Після взяття Берліна їхній полк перекинули в Чехословаччину. А після взяття Праги полк рушив до Австрії.
Для вісімнадцятирічного юнака кожне нове німецьке, чеське чи австрійське село, куди він потрапляв, було справжнім відкриттям. Жодної хатини під солом’яною стріхою Олександр Григорович там не побачив.
— Такої бідноти, як у нас, я не бачив ніде, — із сумом каже ветеран.
У 1946 році його звільнили з армії. Важка контузія вплинула на здоров’я молодого бійця, він став заїкатись.
— На прощання командир нам усім вручив по декілька банок американської тушонки та кілька буханок хліба, — пригадує Олександр Григорович. — Як у воду дивився командир, а швидше за все, він знав, як тоді жили українські селяни. Тож це був безцінний подарунок.
А вдома на колишнього бійця чекала важка та виснажлива робота в колгоспі. У 1947 році, коли в селі був голод, для тих, хто працював у колгоспі, готували таку собі «баланду» — звичайний забілений борошном окріп. Учорашній солдат працював на косарці, а взимку пішов на курси трактористів, відтоді майже п’ятдесят років Олександр Григорович пропрацював на техніці. Спочатку трактористом у МТС, згодом у рідному колгоспі. Він любив і беріг техніку, досвід роботи на німецькому заводі ставав у пригоді не раз. З часом Олександра Григоровича призначили бригадиром тракторної бригади, а потім завідувачем ремонтної майстерні. За сумлінну працю ветеран війни був нагороджений орденом Трудового Червоного прапора.
Вже тривалий час ветеран на заслуженому відпочинку, у дев’яносторічному віці на своєму тракторі ще вправлявся на городах. Його залізний кінь нині стоїть на подвір’ї садиби без роботи. Були вже десятки покупців, але ветеран його не продає, адже він — пам’ять про важку молодість і прожите життя механізатора.
Час бере своє — у ветерана практично відмовили ноги, погіршився слух, але залишається чудова пам’ять. До маленьких подробиць Олександр Григорович пригадує пережите — і часи роботи в Німеччині, і важкі бої, втрати побратимів, і нелегку виснажливу роботу в колгоспі. Він переживає за Україну, за її майбутнє, він в курсі всіх подій. Син та онуки підтримують його і допомагають.
Цього року вже Олександр Григорович не зможе покласти квіти до Меморіального комплексу полеглим. Тож родина збереться в дідуся, і той таки вип’є фронтових п’ятдесят грамів, вшановуючи пам’ять тих своїх одноліток, хто загинув на фронтах Другої світової.
— Бережіть і захищайте Україну! Я знаю, техніка в нас добра, а українці воювати вміють, — на прощання зі сльозою на очах мовив ветеран.
