Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Сьогоднішній наш співрозмовник — людина добре знана у ветеранському середовищі. Солдатом-строковиком пройшов війну в Афганістані. У 19 років дістав бойове поранення й повернувся додому інвалідом. Займався громадською діяльністю. У 2014 році, як розпочався Майдан, був серед «афганців», які першими після побиття студентів розгорнули намети. Згодом сформувалася добре відома 8-ма афганська сотня, яку очолював нині покійний Герой України Олег Міхнюк, добрий товариш, з яким пліч-о-пліч працював по багатьох проєктах. А як побратими рушили захищати Україну на схід, він через стан здоров’я змушений був залишитися, тож взяв на себе всю організаційну роботу в тилу — допомагав бронежилетами, шоломами, фінансово. А ще хоронив загиблих… Доводилося замовляти транспорт та навіть закуповувати пакети. Не було нічого… Разом з друзями зустрічали «200-х» у Києві, організовували прощання на Майдані. Все це про Сергія Тріскача — голову Української асоціації інвалідів АТО.
— Сергію Миколайовичу, як утворилась асоціація? Хто був ініціатором? Які принципи її роботи?
— Про те, що нам потрібно створювати громадську організацію, яка б спрямовувала свою діяльність на хлопців, які приходять з війни пораненими, з травмами, ми прийшли до висновку вже у 2015 році. Заснували її разом з побратимами по Майдану, батальйону «Айдар» та інших добробатів. Нині у нас близько 22 осередків по Україні, які розміщені фактично в усіх обласних центрах. Загалом об’єднуємо понад 2000 учасників АТО, які мають поранення, членів їхніх родин та сімей загиблих військових. Асоціація співпрацює з усіма, хто має бажання допомагати пораненим.
Основне завдання організації — соціалізовувати воїнів, які повертаються з району бойових дій. Окрім цього, пропагуємо образ українського солдата. До речі, у 2016-му та 2019 роках власним коштом ми випустили два томи книги Валентини Розуменко — «Нескорені». Загальний наклад становив 4 тисячі примірників. У них — живі історії наших героїв, спогади про війну. У наших книгах зафіксовані прояви мужності, моці та звитяги. Тут і Сергій Калатюк, який дістав чотири кульові поранення і… відчував, як у нього заходила кожна куля. Розповіді про Вадима Свириденка, якому частково ампутували ноги та руки, однак він продовжує жити й активно працювати(!), про захисника донецького аеропорту Олександра Терещенка, який втратив на війні руки, однак і нині продовжує турбуватися про своїх побратимів на посаді заступника керівника Мінветеранів. Ветерани мають знати про ці постаті, адже вони своїм життєвим прикладом закликають не опускати рук, не піддаватися сірій буденності, а рухатися вперед. На цих героїв має рівнятися юне покоління України, аби не забувався подвиг захисників Батьківщини та не тьмяніла слава українських воїнів.
— Знаю, що асоціація веде багато напрямків, спрямованих на реабілітацію ветеранів та інвалідів АТО/ООС. Можете розповісти про це?
— У нас була баскетбольна команда з візочників. Ми возили її на змагання. Наші хлопці з Києва брали участь і в міжнародних іграх. Однак ця ідея не отримала підтримки (Мінветеранів ще тоді не було). Ми були першими, хто організовував День кіборга. Зверталися до влади, аби ввести офіційне свято в Україні для вшанування воїнів-героїв. Реалізували проєкти з добровольцями, хлопцями, які першими відгукнулися на заклик захистити Батьківщину від російського агресора. Свого часу проводили багато психологічних тренінгів для подолання ПТРС у ветеранів. Запрошували фахівців, які вчили хлопців писати картини. Потім ці полотна продавали, а кошти спрямовували на реабілітацію учасників бойових дій.
Один з проєктів ми проводили спільно зі школами. Діти збирали кошти на лікування та реабілітацію воїна, в якого куля застрягла в черепі — очікував на операцію. Одна зі шкіл — 242-га, що на Троєщині, зібрала 40 тис. грн — герой отримав необхідну фінансову допомогу. Спільно з комбатом Віталієм Барановим ми зібрали 160 тис. грн на реабілітацію ветеранові Вадиму Ушакову. Придбали йому німецьке обладнання, яке допомогло учасникові АТО продовжити відновлюватися в домашніх умовах, адже через пандемію відвідування реабілітаційного центру стало неможливим. Тоді, пам’ятаю, ми просто виставили розповідь про ветерана на своїй сторінці в інтернеті й отримали фантастичний фідбек — десятки тисяч переглядів! Необхідні кошти були зібрані за лічені дні. Я був вражений, що у суспільстві так багато людей, які небайдужі до захисників, що зазнали поранень на війні. Переказували різні суми — від 30 грн до аж 10 тис. грн! Благодійний марафон, до речі, підтримали й військові журналісти, за що я їм дуже вдячний.
Та попри все, на жаль, відомі й інші приклади. Торік до нас по допомогу звернувся хлопець, ветеран АТО, в якого відірвало кістку в передпліччі. Спільними зусиллями на вказану його помічниками картку було зібрано близько 1 млн грн. Ветеран уже домовився про операцію з нарощування кістки, однак гроші… зникли. Як не прикро, але шахраї зробили свою підлу справу. Тому ми завжди застерігаємо хлопців, аби ветерани убезпечували себе від горе-волонтерів.
Нині ми фіналізуємо проєкт із закупівлі (частково на кошти меценатів, частково на пожертвування) хендбайка для члена нашої асоціації, ветерана, який повернувся з війни без ніг (поки що не називатиму його прізвища). Він має величезне бажання, силу волі та наснагу проїхати завдяки цьому пристрою (рухається з допомогою рук) через усю Україну — від Карпат до Маріуполя. Ми пропонували йому електрорушій, однак наш 60-річний побратим відмовився й наполіг на ручній тязі. Неймовірно сильна й вольова людина!
— Нині ви реалізуєте проєкт спільно з посольством Норвегії, спрямований на навчання ветеранів підприємництва. Що йому передувало? Що стало визначальним у виборі вашої асоціації як партнера?
— Ідея навчання побратимів бізнесу давно ятрила мені душу. Повернувшись з пораненням з війни я сьорбнув життя… Були лихі 90-ті, крах СРСР і повна байдужість чиновників до потреб воїнів-«афганців». Не раз чув: «Добре, ти воював, але ж то твої проблеми!» Вже тоді я зрозумів, що порятунок потопельників — справа самих потопельників. Отож переконався, що найкращим виходом для соціалізації ветеранів є відкриття ними власної справи. Нині я маю свій бізнес і чималий досвід у різних проєктах, яким з готовністю ділюся з воїнами, що повернулися з війни й задумуються над тим, аби розпочати свій бізнес. Ось так через цю діяльність, через Мінветеранів на мене вийшов голова благодійного фонду «Україна – Норвегія», запропонувавши співпрацю. Саме так було започатковано проєкт з навчання ветеранів підприємництва, який виявила готовність підтримати фінансово норвезька сторона. Ми залучили Державний університет технологій та менеджменту, і робота розпочалась.
До речі, хочу подякувати його викладачам. Нині вони фахово та доступно навчають слухачів, до складу яких були відібрані ветерани, члени їхніх сімей, члени родин загиблих. Їх навчають, як вести бізнес, як формувати команду, як залучати кошти. Окрема подяка — психологам, які також долучилися до проєкту. Головне завдання навчального курсу — допомогти людині створити свою власну справу. І це дуже важливо для ветеранів, адже вони бачать реальну підтримку, зусилля, аби допомогти їм встати на ноги. За це окрема подяка посольству Норвегії та координатору програми Володимиру Рубцову. До речі, такі курси норвезька сторона проводить не лише в столиці, а й в інших куточках України.
— Курси тривають уже 2 місяці. Чи є фідбек від ветеранів? Відомий недолік щодо надмірної теоретизації таких тренувань. Чи подолано його у вас? Яким чином?
— Нині майже два місяці викладачі читали теорію. Я сам інколи відвідую лекції і хочу сказати, що знаходжу багато цікавих моментів, навіть для себе — підприємця з досвідом. Виклики сучасного світу потребують новітніх підходів до бізнесу, і їх потрібно знати та запроваджувати. Зокрема, на курсах чимало уваги надається діджиталізації, електронним торговельним майданчикам, роботі бізнесу онлайн тощо. Технології, які дають викладачі університету, дуже корисні. Наступного — третього місяця — ми перейдемо до практики.
— Скільки ветеранів нині навчаються? Як ви знаходили людей, зацікавлених в здобутті бізнесових знань?
— 28 слухачів. Як я вже казав, це не тільки ветерани, а й члени їхніх родин, дружини загиблих. Коли ми поширили першу інформацію, почали надходити дзвінки звідусіль, однак ми відбирали Київ та передмістя, адже до місця навчання треба було ще добратися. Наразі ця проблема відпала, адже у зв’язку з COVID-19 і ми перейшли в онлайн-формат. Однак залишається актуальним завантаження викладачів, аби вони мали можливість приділяти увагу кожному слухачеві. Отож до 25-28 — це кількість, яка вважається оптимальною.
Досвід організації курсу показав: запит у ветеранів на власну справу величезний. Ці люди прагнуть діяти й хочуть бути самодостатніми, незалежними. І це найважливіше. І не лише для ветерана з особливими потребами, а й для суспільства. Адже коли людина заробляє гроші, вона не буде пиячити, натомість — розвиватиметься, створюватиме сім’ю, виховуватиме дітей.
— Чи передбачаєте якісь кроки для продовження напрямку з підтримки ветеранського бізнесу в рамках Асоціації інвалідів АТО?
— Так, у наших планах створити діловий клуб, в рамках якого ми могли б забезпечити спілкування ветеранів з діловою елітою Києва та інших міст. Аби підприємці й банкіри ділилися досвідом, як починати власну справу, здобувати партнерське середовище, як залучати кошти та якими фінансовими інструментами користуватися… Запрошуватимемо до клубу й фахівців Мінветеранів, адже їхня діяльна присутність у проєкті дуже важлива. Ба більше, вважаю, що це прямий обов’язок Міністерства!
Щодо відгуків самих ветеранів, то вони підтримують цю ініціативу цілком. Годі казати, у нас є ветерани, що вже займаються своєю справою. Ось один з них започатковує бізнес з вирощування равликів. І стикнувся з першими складнощами. Цей бізнес орієнтований на імпорт, а кордони закриті через пандемію. Треба все починати спочатку, вчитися працювати у нових умовах… Можливо, знаходити споживача на внутрішньому ринку. Ми допомагатимемо. Зокрема, із закінченням курсів кожен слухач має скласти власний бізнес-план і захистити його.
— Наскільки ефективна у ваших проєктах допомога державних органів влади?
— Держава допомагає, однак хотілося б більше уваги до теми реабілітації інвалідів АТО/ООС. Ось останній приклад із життя. Ми хотіли зробити стоянку для інвалідів біля Київської міської держадміністрації. Нам пішов назустріч мер Віталій Кличко. А начальник із транспортних питань Микола Білосвіт швидко все вирішив, і така стоянка з’явилася поблизу ЦУМу. Однак торік, саме в переддень новорічних свят, цю стоянку… прибрали. Там зупинялися інваліди-візочники, які приїжджали до адміністрації! Закономірно постає емоційне питання: «Для чого це зроблено?», адже і мерія, і кожен державний орган влади декларує свою готовність турбуватися про ветеранів, і інвалідів зокрема. Біля цих будівель обов’язково мають бути спеціалізовані паркомісця. І це не наша забаганка, це — європейська практика. Не раз я стикався зі скаргами ветеранів з особливими потребами, в яких машини забирали на штраф-майданчики. Ось так! Це і дивує, і обурює одночасно.
— Наскільки гостро відчувається проблема з працевлаштуванням ветеранів АТО? Чи достатньо робить держава для її розв’язання?
— Хоч і є державні програми, які заохочують підприємства працевлаштовувати інвалідів через систему податкових пільг, все одно проблема працевлаштування не розв’язана. З огляду на національну ідею та сповідуючи соціальні цінності, люди, які відвоювали, мали б мати значно більшу підтримку з боку держави. Так, у бюджеті Мінветеранів передбачено мільйони гривень на різноманітні заходи, акції й таке інше. На моє переконання, ці кошти було б краще спрямувати на те, щоб забезпечити ветеранів роботою. Дати їм пільгові кредити, дати дешеві й довгі гроші на започаткування власного бізнесу! Якщо людина хоче започатковувати власну справу, створювати робоче місце собі та побратиму, то це було б значно ефективніше і вагоміше, ніж проводити одноразові акції. Зрозумійте, я не проти такого виду діяльності, але якщо це проводиться, то це має бути у День Прапора, День Збройних Сил, що працюють на єднання суспільства. Все інше мають проводити громадські організації за власні кошти, членські внески, пожертви, а не за бюджетні ресурси. Водночас працевлаштування ветеранів — це питання національної безпеки, адже саме ці люди у разі загрози візьмуться першими за зброю. І їх в Україні більше ніж 400 тис. І ветерани, і члени їхніх родин, і інваліди — особлива категорія людей. Для них потрібна більш цільова підтримка.
— Чи вивчали ви закордонний досвід у цій сфері?
— Якщо взяти Америку, то ветеранські організації там мають потужне фінансування, військові запасу користуються соціальними ліфтами, всіляко залучаються й заохочуються до навчання у державних вишах та до роботи в органах державної влади та місцевих громадах. І в нас було б дуже корисним, аби ветерани були присутні в усіх гілках влади, адже це патріотичні, вольові та справедливі люди, яким чужі меркантильність та егоїзм. Ветерани мають відчувати свою місію в Україні, розуміти для чого живуть!
— Дякую за бесіду.
