Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Він уже 5 років на війні, вдома його чекають дружина та троє дітей
Наше знайомство з морпіхом Євгеном Ткаченко відбулось на теренах Приазовщини, неподалік зруйнованого «русским миром» селища Широкиного. Аби дістатися ВОПу, де він – командир відділення одного з батальйонів морської піхоти, ми хвилин двадцять їхали по бездоріжжю позашляховиком, минаючи мінні поля. А потім пів години йшли пішки окопами українських позицій, розмитих весняною негодою…
На перший погляд Євген видався суворим чоловіком. А вже у бліндажі, біля теплої пічки, пригощаючи нас чаєм, він уперше усміхнувся, а його очі… Скільки мудрості, доброти та болю зосередилося у пронизливо-синіх очах цього українського солдата, який вже п’ятий рік воює за майбутнє нашої держави, приносячи в жертву час, який би міг приділити родині, – коханій дружині та трьом дітям…
Як людина від природи скромна, Євген неохоче розпочав про свій бойовий шлях.
– Якщо писати про когось, то про хлопців, які служать поряд зі мною. Ми всі тут творимо сучасну історію Української землі, не тільки я, − розмірковує військовий.
Однострій солдата Збройних Сил України Євген одягнув у 2016 році. Але той момент не став початком служби чоловіка. Скоріш – його продовженням. У минулому Євген – офіцер Міністерства внутрішніх справ України, який працював у карному розшуку та спеціальних підрозділах на той момент ще міліції. Певний час обіймав і керівні посади.
За кілька років до початку російської агресії в Україні звільнився з лав правоохоронців у званні майора. До речі, серед побратимів так і закріпився позивний Євгена, пов’язаний з його професійним минулим – «Майорчик».
Маючи неабиякий досвід поводження з різними видами озброєння, у 2016 році чоловік розпочав службу в навчальному центрі морської піхоти на посаді інструктора з вогневої та бойової підготовки. Згодом перевівся до бойового підрозділу.
– Передавати хлопцям досвід можна і тут, на передовій. А ще й Неньку боронити, − ділиться думками «Майорчик».
Чоловіку кілька разів пропонували пройти офіцерські курси. Деякий час він навіть виконував обов’язки заступника командира роти, але все одно повертався до побратимів, вважаючи, що нині потрібен тут, на місці командира відділення. А офіцерські погони можуть і почекати…
Вдома, в Одесі, його чекають дружина та троє дітлахів. Євген із усмішкою згадує кохану, називаючи її справжньою офіцерською дружиною.
– Вона відноситься до тієї категорії жінок, які разом із чоловіком і Крим, і Рим та військові гарнізони пройшла. Терпіла мою постійну відсутність під час служби в МВС та з повним розумінням віднеслася до рішення йти на війну. А сумувати часу в неї немає – молодший син з’явився в нас уже під час моєї служби в морпіхах. Йому зараз чотири, − розповідає чоловік.
А ще Євген із гордістю говорить про те, що старший син, якому незабаром виповниться вісімнадцять, також обрав шлях українського воїна й активно готується до вступу у військовий інститут.
– До родини хочеться щомиті. Душею я − з ними. Але тілом та розумом я повинен бути тут, на війні. Хтось має зупинити армію Путіна, кровопролиття та смерті наших хлопців – цвіту української нації − та вибороти мирне майбутнє для наших дітей, − каже морпіх Євген, який змінив офіцерські погони на сержантські, аби боронити Україну на передовій…
