Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
Володимир ще з часів мобілізації «носить» нескромний для простого піхотинця позивний «Майор». Каже: «То все побратими! Придумали таке прізвисько, адже з нашої хвилі я був найстаршим у підрозділі. Ще й жартували, мовляв: «Як почує ворог, що нашим відділенням командує «Майор» – пачками здаватимуться в полон, думаючи що ми – елітні спецпризначенці»…
Звичайний українець, слюсар Сумського водоканалу, у 2015-му році став воїном 17-ї танкової бригади. Там його призначили командиром відділення, адже мав непоганий досвід, здобутий під час строкової служби в піхотній бригаді, і відправили на позиції неподалік Попасної.
Демобілізувавшись після більш ніж року, проведеного на передовій, Володимир вирішив не прощатися з армією. Записався до резерву, сумлінно тренувався під час зборів. А коли Батьківщина вкотре покликала – зібрав речі й знову на передову!
Чоловік зізнається, «на цивілці» навіть сумував за фронтом, насамперед бракувало відчуття братерства, вірних друзів, перевірених у боях побратимів. Цього разу Володимир потрапив до бригади Чорних Запорожців. Його підрозділ нині тримає оборону за кілька десятків кілометрів від місць, де воював у першу свою ротацію.
– Звісно, у 2015-му, коли стояли під Попасною, бойових зіткнень було в рази більше, а ворожі обстріли з важкого озброєння сприймались буденно, – розповідає «Майор». – Але й тепер не можна втрачати пильності. Ворожі обстріли трапляються куди частіше, продовжують працювати снайпери та й техніка своїм шумом регулярно нагадує про близькість окупантів. А ще – це стягування військ до наших кордонів… Та брязканням зброї нас не злякаєш. Ми битимемося до кінця, до нашої перемоги.
