Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
26 квітня 1986 року… 1 год. 23 хв. На четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС лунає потужний вибух, який спричиняє руйнування частини реакторного блоку і машинного залу. Сталась найбільша у світі техногенна катастрофа. Партійне керівництво замовчувало справжні масштаби катастрофи, через що постраждало багато людей…
Довідково. У перші дні після аварії було евакуйоване населення 10-кілометрової зони, надалі зону евакуації розширили до 30 кілометрів. Загалом в Україні радіоактивно забрудненими стали 2293 населених пунктів, у яких на кінець вісімдесятих років минулого сторіччя мешкало понад 2,6 млн осіб. Внаслідок цієї катастрофи із сільськогосподарського користування було виведено понад 5 млн га земель.
Як все відбувалось насправді
Будівництво ЧАЕС розпочали 1970 року, а перший енергоблок запрацював у 1977-му. У 2000-му станція була виведена з експлуатації. Проти спорудження Чорнобильської АЕС виступив лише Президент академії наук Української РСР академік Борис Патон. Але до думки вченого, відомого у всьому світі, не прислухалися. Перший кілок у зведення станції забили в 1970-му. І відразу співробітники тодішнього КДБ Української РСР, котрі мали практично необмежений доступ на цей режимний об’єкт, а також чимало завербованих ними агентів як з-поміж інженерних працівників, так і звичайних робітників, почали повідомляти про численні порушення. Проте ті, кого інформували й хто повинен був вжити заходів із недопущення цих неподобств у майбутньому, «не почули» …
Влада виявилася неготовою до «НП», пов’язаних із ядерною енергетикою
Вважалося, що радянські атомні станції є найнадійнішими у світі. Тож ніяких заходів щодо ймовірності виникнення цих «НП» і ліквідації їхніх наслідків практично не було вжито.
«У період після аварії на Чорнобильській АЕС у 231 господарстві 45 районів Київської, Чернігівської, Черкаської, Житомирської, Вінницької та Хмельницької областей скасовано перевищення гранично допустимих норм радіаційного забруднення м’ясо-молочної продукції. Надійність внутрішньовідомчого дозиметричного контролю знижується через нестачу вимірювальних приладів» — таким був витяг із одного з документів, які отримали вищі партійні органи в ті тривожні дні.
Заради справедливості слід сказати, що до фальсифікації наслідків аварії керівництво УРСР примушувала Москва
До фальсифікації наслідків аварії керівництво УРСР примушувала Москва. На одній із пресконференцій, що відбулася на початку травня 1986-го в Білокам’яній, було заявлено, що «рівень радіації на момент аварії становив 10-15 мілірентген на годину, а вже 8 травня знизився до 0,15 мілірентгена». І це в епіцентрі вибуху!
Навесні 1986-го екіпаж Ан-30 виконав 50 вильотів для аерофотографування зруйнованого реактора ЧАЕС
Ще до трагедії на столи вищого партійного радянського керівництва СРСР і УРСР лягли висновки фахівців про технічні проблеми на ЧАЕС. Але за «доброю традицією» радянської влади їх відразу вирішили приховати від людей. Вже за кілька тижнів до Чорнобиля прибули десятки тисяч військовиків колишньої Радянської армії…
— За кілька годин ми були вже в районі Чорнобиля, — згадує колишній пілот Ан-30 Володимир Войтов. — При підльоті до станції зрозуміли: тут не «щось» сталося, а серйозна аварія: радіоелектроніка почала «глючити». З великими труднощами, «покружлявши» над станцією, зафіксували зруйнований реактор. І одразу взяли курс на Бориспіль.
15 хвилин. Саме стільки знадобилося часу пожежникам Прип’ятської пожежної частини під командуванням лейтенанта Віктора Правика, щоб прибути на станцію і почати гасити пожежу, що вирувала в приміщеннях енергоблоку. Після цього в бій з радіонуклідами вступили солдати й офіцери колишньої Радянської армії, Цивільної оборони, інші фахівці. Вони, зокрема, виконували роботи, пов’язані з мінімізацією радіаційного забруднення довкілля. Вертолітники, наприклад, скидали в реактор для зменшення радіоактивних викидів мішки з піском. Кипіли роботи і на землі. Цілодобово. Урядова комісія з ліквідації наслідків катастрофи, очолювана заступником голови Ради міністрів СРСР Борисом Щербиною, по кілька разів на день вимагала звіт про перебіг цих робіт. Тому екіпаж Ан-30 3-4 рази підіймався в небо, фіксуючи з повітря ситуацію як на самій станції, так і навколо. Плівки одразу лягали на стіл урядовців, і ті, вивчаючи їх, вносили корективи у перебіг ліквідаційних робіт.
На найбільш небезпечних ділянках працювали армійці
Ось як згадував ті події нині покійний академік Легасов, який був тоді на станції: «Напруга з кожним днем наростала: зважаючи на розвідку, проведену військовослужбовцями хімічних військ із повітря, стало зрозуміло, що сталася катастрофа планетарного масштабу. В історії людства такої не було і ніхто достеменно не знав, як саме потрібно діяти».
— На найбільш небезпечних ділянках працювали армійці, — згадує ті дні і Володимир Войтов. — Зокрема, скидали шматки графіту, радіоактивна забрудненість яких перевищувала допустимі норми у сотні разів! А вони порозлітались на 100-150 метрів, потрапивши і на оглядові майданчики вентиляторної труби станції. Тож солдати їх звідтіля скидали на дах реактора, а їхні товариші — на землю, де весь цей «скарб» збирали інші військовики. Наше завдання полягало ще й у тім, щоб виявляти місця найбільшого скупчення графіту, наносячи їх на карту. Літак — не вертоліт: у нього значно вища швидкість і він неспроможний, як гвинтокрил, «зависати» над об’єктом. Тож облітали станцію по 10-12 разів.
Одразу після приземлення плівки передавали фахівцям і командирам армійських підрозділів, залученим до цих робіт. Завдяки філігранно виконаній роботі льотчиків солдати отримували дещо нижчі дози радіації: знаючи місця скупчення графіту, їм не доводилося шукати його, «хапаючи» зайві дози радіації. У перші дні екіпаж виконував завдання без елементарних засобів захисту від радіації. Скільки отримали доз — один Бог знає. Але, зважаючи на те, що обладнання час від часу відмовляло, а бортові дозиметри зашкалювали, то не важко здогадатись. Зрештою, командування «змилостивилося» і льотчикам видали свинцеві бронежилети і спеціальні пластини, якими вкрили нижню частину літака. Утім, екіпажу загрожувала не лише радіація.
— Зважаючи на високий рівень радіації, радіообладнання не працювало. Тож існувала висока ймовірність зіткнення з іншим літаком чи вертольотом, який міг перебувати в районі виконання завдання. Могли трапитись й інші НП. До речі, саме з цієї причини один з гвинтокрилів і розбився, зачепившись за троси. Щоб цього не сталося, при підльоті до станції всі повітряні судна, що перебували в її районі чи поблизу, залишали цей район. Виконання завдань ускладнювало і те, що проходити над ЧАЕС доводилося на надмалих висотах — 200–250 метрів. Зважаючи на високу температуру над станцією, знижувалася аеродинаміка, і літак втрачав висоту. У чорнобильському небі ми провели 15 днів, здійснивши 50 вильотів, — згадує Володимир Войтов.
8 грудня 2016 року Генеральна асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила резолюцію, якою проголосила 26 квітня Міжнародним днем пам’яті про Чорнобильську катастрофу.
Підготував Сергій Зятьєв
