Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
11 квітня — Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів
Одним з найпоширеніших міфів про Другу світову війну за часів колишнього СРСР був міф про «тісну співпрацю українських націоналістів з нацистським режимом гітлерівської Німеччини». Втім, він і сьогодні досить живучий у путінській Росії. Та чи так це було насправді? Факти вказують на протилежне: німці вважали українських націоналістів своїми заклятими ворогами.
Львів. 29 червня 1941 року. У міській ратуші збираються перші особи Організації Українських Націоналістів. Зокрема Степан Бандера, Ярослав Стецько та інші. Наспіх складають Акт про відновлення незалежності. І зачитують його перед тисячами львів’ян, що зібралися в центрі міста. Після цього починаються арешти львів’ян. Насамперед тих, хто хоч якось був причетний до ОУН.
Самостійна Українська держава аж ніяк не входила до планів Гітлера та його найближчих поплічників. Починаючи з 15 вересня членів ОУН почали масово заарештовувати не лише у Львові, а й у Дрогобичі, Самборі, Стрию, Станіславові та інших містах Західної України.
— Загалом німці бачили в українських націоналістах своїх запеклих ворогів, — говорить кандидат історичних наук Володимир В’ятрович. — І жорстоко переслідували їх, кидаючи до концтаборів і знищуючи в газових камерах разом з іншими невільниками.
Більшість оунівців утримувалися за межами України. Наприклад, у концтаборах «Аушвіц», «Заксенгаузен», «Бухенвальд» і «Ебензее». Одним з перших був заарештований Степан Бандера — голову Проводу ОУН помістили до табору «Заксенгаузен». Сюди ж у січні 1942-го перемістили й інших провідних членів ОУН: Ярослава Стецька, Осипа Тюшка, Івана Габрусевича, Романа Ільницького, Лева Ребета, Дмитра Андрієвського та інших. До речі, Бандеру під час ув’язнення повністю відрізали від світу, помістивши до камери-одиночки й заборонивши листування, прогулянки та забивши вікна дошками. Рідних братів Степана — Василя та Олександра, теж активних членів ОУН, запроторили до «Аушвіцу», де вони й пішли з життя.
У яких умовах їх утримували, розповів після визволення один з бранців: «Покалічений та побитий Василь не мав сили втримати тачку. Вона з цементом перевернулася. Скривавленого кинули до бочки з водою, у якій в’язні обмивали руки з цементу. Цемент роз’їдав і пік йому рани, і він від болю дуже кричав. Увечері хворому Бандері дали смертельну ін’єкцію».
Лише протягом 1942-1943 років до концтабору «Аушвіц» прибуло три групи українських націоналістів, чисельністю близько 500 осіб. Усіх їх утримували в окремому приміщенні, ізолювавши від спілкування з іншими невільниками. На жаль, історія не зберегла більшості імен і прізвищ українських патріотів. Але достеменно відомо, що в середині війни в «Бухенвальді» утримувалися Іван Слободян, Роман Ковалів, Дмитро Недовіз, Дмитро Дунько, Дмитро Корчак, Володимир Леник, Володимир Назола, Іван Бараняк, Микола Сирівець, Онуфрій Мальгівський, Євстахій Ясеньовський, професор Іван Ратушний, Сидір Терлецький, Євген Луковський. Попри кількісну меншість націоналістів з-поміж усіх українців у концтаборах, саме вони були найбільш організованими.
«Нас виводили босоніж на сніг…»
Концтабору «Равенсбрюк» дали неофіційну назву «Л’енфер дес Фемм», що у перекладі з французької звучить як «Жіноче пекло»: більшість невільниць становили француженки. Невільниці виробляли компоненти до німецьких ракет ФАУ-2, шили одяг для німецьких солдатів, працюючи по 12 годин на день і харчуючись здебільшого однією тирсою!.. Були тут і українські жінки-націоналістки. Зокрема дружина керівника Служби безпеки ОУН Миколи Лебедя — Дарія Гнатківська-Лебедь.
Не минула тяжка доля й 18-річну Віру Франко — онуку Івана Франка. Попри те, що вона, м’яко кажучи, ніколи не вирізнялася прорадянськими поглядами і, проживаючи в Харкові, відмовилася від радянського громадянства та ще й була ув’язнена радянським режимом, її теж відправили до табору. Там вона працювала на будівництві бараків, осушуванні озера, укріпленні берегів і земляних роботах.
Ось як вона згадувала цей період життя: «І з того часу я уже не була людиною, а номером. Щодня о шостій ранку — перевірка, а тоді до праці в підземелля, на завод Сіменса. На сніданок — 100 г хліба та кава з сурогату. На заводі працювали шведи й бельгійці, які підкидали нам шматочки хліба, виводили з ладу машини на 10-15 хвилин, щоб могли відпочити, та переповідали нам новини зі світу.
Тут же перебувала Женев’єва де Голль — племінниця лідера французького опору та майбутнього президента Франції Шарля де Голля. Спроби втеч ми болісно відчували на собі — нас виводили босими на сніг, і ми стояли доти, доки не зловили втікачок. Стояли так, щоби жодна з нас не впала, бо тоді кінець. Одного разу стояли аж три дні… Здоровим дівчатам прищеплювали якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи та шрами залишились на все життя».
5 травня 1945 року Віру звільнили американці. Всіх, кого вважали радянськими громадянами, відправили у радянську зону окупації. Відтак восени жінка повернулася до рідного Львова і… до в’язниці на Лонцького, де вже побувала після «визвольного походу Червоної армії» у вересні 1939-го. Жінку відразу ж звинуватили у співпраці з німцями й ув’язнили на 10 років радянських концтаборів…
Загалом у цьому концтаборі утримувалось 46 тисяч в’язнів-жінок, звезених з усієї Європи. Офіційно, за документами адміністрації, у концтаборі було зареєстровано 2 503 українки. Це були учасниці націоналістичного підпілля з Коломиї, Львова та з інших міст Західної України. Насправді, за спогадами колишніх ув’язнених, українок було значно більше — від 3 до 7 тисяч. Серед жінок-в’язнів відкрито визнавали себе членами ОУН Галина Харжевська, Марія Горбачевська, Марія Якимишин, Ольга Добжинська, Галина Соя, Ірина Луцишин, Оксана Прокопович, Марія Стахів, Ольга Свідерська, Стефанія Віхер, Ганна Козій, Анна Лаврищук, Марія Стефанишин та інші. Всі вони після війни залишилися на еміграції. Розуміли: після повернення їх — замість гітлерівських — чекають концентраційні табори Колими.
