Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Останнім часом зі сходу України все частіше надходять тривожні повідомлення про підриви як військових, так і цивільних на мінах, якими ворог нашпигував Донбас. Професійний сапер Василь Глюза в розмові з кореспондентом АрміяInform розповів про історію створення протипіхотних мін МОН та різні модифікації цієї підступної зброї.
За його словами, на початку 50-х років у США розробили протипіхотну міну направленого ураження M18A1 «Клеймор». Її прийняли на озброєння Корпусу морської піхоти США. З початком бойових дій у В’єтнамі від радянських саперів почали надходити доповіді про високу ефективність американських мін. Після отримання перших зразків як трофеїв, їх вивчили та в найкращих традиціях Союзу скопіювали, назвавши МОН-50. На початку 70-х років М18А1 скопіювали в колишній Югославії. Югославський варіант американської міни «Клеймор» отримав назву MRUD.
За декілька років після прийняття на озброєння МОН-50 у Союзі розробили більш потужний варіант міни — МОН-90. Вона стала значно важчою та габаритнішою: МОН-50 має вагу 2 кг та масу вибухової речовини 700 г, а МОН-90 важить 12,1 кг та має 6,2 кг вибухової речовини за значно більших габаритів.
Міни активно застосовували в Афганістані, і якщо МОН-50 користувалася популярністю у піхоти, якій доводилось сидіти по декілька місяців на блокпостах або здійснювати рейди у горах, то МОН-90 мала, як нині кажуть, високі антирейтинги. Річ у тім, що МОН-90, крім великої ваги та габаритів, а це мало дуже важливе значення у Афганістані, значно складніше було транспортувати, а на місці призначення замаскувати.
Оскільки у Радянському Союзі була тенденція до модифікації раніше створених мін, згодом, на початку 60-х років, розробили нові міни МОН-100 вагою 5 кг (2 кг вибухівки) та МОН-200 вагою 25 кг (12 кг вибухівки). МОН-200 виявилася малоефективною, дуже важкою, та й замаскувати таку громіздку міну стало не просто. Її вкрай обмежено застосовували в Афганістані, оскільки встановити міну у вузькому секторі ураження, де вірогідно з’явиться достатня кількість ворожих бійців, щоб ефективно використати велику кількість вибухівки з дуже вузьким завширшки потоком осколків, виявилось надто складним завданням. МОН-200 обмеженими партіями поставляли в Сирію, до В’єтнаму та Єгипту. Після отримання перших партій мін збройні сили вищевказаних країн від нових поставок відмовлялися.
Василь Глюза зазначив, що підрив мін здійснює оператор з пульта керування, коли противник з’являється в секторі ураження, а також підрив відбувається за допомогою детонатора, який має датчик у вигляді малопомітного тонкого дроту. Спрацювання міни у такому випадку відбувається, коли противник зачіпає дріт.
