Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN. Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли…
Останнім часом зі сходу України все частіше надходять тривожні повідомлення про підриви як військових, так і цивільних на мінах, якими ворог нашпигував Донбас. Професійний сапер Василь Глюза в розмові з кореспондентом АрміяInform розповів про історію створення протипіхотних мін МОН та різні модифікації цієї підступної зброї.
За його словами, на початку 50-х років у США розробили протипіхотну міну направленого ураження M18A1 «Клеймор». Її прийняли на озброєння Корпусу морської піхоти США. З початком бойових дій у В’єтнамі від радянських саперів почали надходити доповіді про високу ефективність американських мін. Після отримання перших зразків як трофеїв, їх вивчили та в найкращих традиціях Союзу скопіювали, назвавши МОН-50. На початку 70-х років М18А1 скопіювали в колишній Югославії. Югославський варіант американської міни «Клеймор» отримав назву MRUD.
За декілька років після прийняття на озброєння МОН-50 у Союзі розробили більш потужний варіант міни — МОН-90. Вона стала значно важчою та габаритнішою: МОН-50 має вагу 2 кг та масу вибухової речовини 700 г, а МОН-90 важить 12,1 кг та має 6,2 кг вибухової речовини за значно більших габаритів.
Міни активно застосовували в Афганістані, і якщо МОН-50 користувалася популярністю у піхоти, якій доводилось сидіти по декілька місяців на блокпостах або здійснювати рейди у горах, то МОН-90 мала, як нині кажуть, високі антирейтинги. Річ у тім, що МОН-90, крім великої ваги та габаритів, а це мало дуже важливе значення у Афганістані, значно складніше було транспортувати, а на місці призначення замаскувати.
Оскільки у Радянському Союзі була тенденція до модифікації раніше створених мін, згодом, на початку 60-х років, розробили нові міни МОН-100 вагою 5 кг (2 кг вибухівки) та МОН-200 вагою 25 кг (12 кг вибухівки). МОН-200 виявилася малоефективною, дуже важкою, та й замаскувати таку громіздку міну стало не просто. Її вкрай обмежено застосовували в Афганістані, оскільки встановити міну у вузькому секторі ураження, де вірогідно з’явиться достатня кількість ворожих бійців, щоб ефективно використати велику кількість вибухівки з дуже вузьким завширшки потоком осколків, виявилось надто складним завданням. МОН-200 обмеженими партіями поставляли в Сирію, до В’єтнаму та Єгипту. Після отримання перших партій мін збройні сили вищевказаних країн від нових поставок відмовлялися.
Василь Глюза зазначив, що підрив мін здійснює оператор з пульта керування, коли противник з’являється в секторі ураження, а також підрив відбувається за допомогою детонатора, який має датчик у вигляді малопомітного тонкого дроту. Спрацювання міни у такому випадку відбувається, коли противник зачіпає дріт.
