Після тривалого лікування в Німеччині важкопоранений під Авдіївкою військовослужбовець окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Олексій Одинок повернувся служити в рідну бригаду.
Про це повідомляє пресслужба бригади.
2019-го в захисника потрапила ворожа протитанкова ракета. Його побратим сержант Микола Неживий тоді загинув, а Олексій зазнав обширної політравми. Те, що чоловік тоді вижив, лікарі називали дивом. Адже він мав кілька десятків операцій, які супроводжувались ускладненнями. Медикам довелося мало не збирати його по частинах. Утім, завдяки професіоналізму німецьких лікарів вдалося врятувати від ампутації руку і ногу. Також були травми обличчя, вух. Загалом Олексій Одинок пережив більше 10-ти операцій, а його лікування за кордоном тривало 2 роки. Нині на обличчі військовослужбовця безліч шрамів від уламків.
Олексій Одинок після лікування повернувся до родини й продовжує відновлювати здоров’я, аби якомога швидше повернутися до лав Збройних Сил.
— Починав служити давно, «при мамонтах», — сміється чоловік. — У 1995 році був призваний на строкову службу до Національної гвардії, потім став надстроковиком. Згодом перевівся до Павлограда. До 1998-го служив у Нацгвардії, потім звільнився. У 2014–2015 роках хотів у добробат, але щось заважало: то ногу зламав, то дружина опиралася, не пускала. Як багатодітного батька мене до армії взагалі не брали. Але я не міг просто сидіти рівненько на одному місці. Тож, зрештою, підписав контракт із «холодноярівською» бригадою.
На передовій Олексій Одинок відвоював три ротації. Найтяжчим боєм вважає останній.
— Приліт з ПТУРа був з відстані приблизно 2400 метрів. Мене усього посікло. Я вже нічого не бачив, але був при тямі. Пам’ятаю, як мене роздягали, запитували про «Механіка» (позивний побратима Миколи Неживого), — згадує. — Я важко пережив його смерть. Це була людина із золотими руками і головою. Перед тим, як він загинув, ми відремонтували відсотків сімдесят озброєння однієї механізованої роти.
До розмови приєднується дружина Олексія Вікторія.
— 8 квітня 2019 року його було поранено. Після того, що трапилося з чоловіком, я, чесно кажучи, не знаю, як вижила. Нам повідомив Льоня Махно. Я прийшла після роботи, він каже: «Ти стоїш?». Кажу: «Стою». — «Сідай. Льоху розірвало». Тоді мені всі військові почали телефонувати, але я стільки заспокійливих наковталась, що ледь доїхала до Дніпра. Всі допомагали і морально, і фінансово. Допомагав головний сержант ОМБр «Холодний Яр». Третяк Сергій завжди телефонував, турбувався за пораненого побратима, наших дітей. Усі сусіди теж знали, що у нас в родині сталось, — пригадує дружина захисника.
Спочатку Олексія Одинока місяць лікували у військовому госпіталі Мечникова.
— Потім усміхнулась удача — приїхали німецькі спеціалісти. Я їм був дуже цікавий, бо був практично весь «розібраний». І вони мене забрали в Бундесвер централ кранкін хаус, тобто Центральний військовий шпиталь німецької армії. Ну а там вже пішла боротьба з усіма бактеріями, ускладненнями. Реконструкція кісток, ендопротези… Загалом це тривало майже два роки. У Німеччині дуже підтримувала українська діаспора. Там є багато українців, які об’єдналися і допомагали. Телефони нам поповнювали, бо там ціни високі. А мені потрібен був інтернет, щоб спілкуватись з рідними. Важко було й те, що я майже два роки провів у «камері». Комфортабельній, одиночній, але «камері». Півтора роки не ходив — візок, ліжко. Потім почав — покурити, прогулятися біля шпиталю. П’ять місяців потому зламав пластину в хребті. Знову візок, три операції, вчився пересуватися.
Коли лежав у палаті, по телевізору показував лише два канали — Беларусь24 та РТР Планета, Росія. І все! Від тієї брехні, що там кажуть, ставало моторошно — в Україні, мовляв, вбивці, дітей їдять… Наших каналів у Німеччині немає.
Персонал лікарні звертався до мене: «Слава Україні!», «Добрий вечір», «Добраніч», «Доброго ранку». А так, щоб дізнатися про війну в Україні — ні. Немає таких джерел інформації. Хіба що приїздять у Німеччину наші колишні полонені — Володимир Жемчугов, Володимир Балух. Виступають, розповідають правду. Але це крапля в морі. Україна має активніше висвітлювати, що в нас насправді відбувається. Німці нічого практично не знають про нас, — пояснює він.
Найбільше вразило Олексія Одинока те, що усі військові медики шпиталю проходять марш-кидки на 5 кілометрів, незалежно від комплекції, статі, віку.
— Біжать, одягають рюкзак — повна викладка — і вперед. Броди, перешкоди… За поганий результат не виганяють, але вимагають відслужити до кінця контракту. Аж потім резюмують: «До побачення. Ви не придатний», — говорить ветеран АТО.
Загалом про Німеччину Олексій згадує з теплотою.
— Якось ліг спати, минає кілька хвилин, у двері заходять без стуку. Зазвичай вони стукають. І починають співати. Одна німкеня несе торт, великий, зі свічками, друга німкеня співає пісню з листочка: «З Днем народження тебе». Я був дуже схвильований. Відкрив пакет з подарунками, а там — квиток додому. Ось яка турбота була.
У Олексія Одинока та Вікторії троє дітей: дві доньки — 22-річна Ліза та 14-річна Катя, а також 10-річний син, якого назвали на честь батька, українського захисника — Олексієм. Діти дуже пишаються татусем. Син повісив у кімнаті прапор і атрибутику бригади «холодноярівців», а поруч поставив гіпсову фігурку БМП-2, яку подарував батько.
