Серед причин популярності бригади серед військовослужбовців — довіра до командира частини Кирила Вереса, високі результати на полі бою та позитивні…
Візитівка. Сьогоднішній співбесідник АрміяInform — кавалер ордена «За мужність» III ступеня Олександр Чекмаз. Позивний — «Йожик». Інвалід війни 2-ї групи. Колишній командир протитанкового взводу 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Засновник і голова приватного Центру військово-патріотичного та спортивно-стрілецького виховання «Варта Київської Русі». Голова всеукраїнської організації «Асоціація воїнів АТО «Київська Русь»
З Олександром ми знайомимося під час чергового заходу для юнацтва на базі його стрілецького клубу у Броварах. Домовляємось поспілкуватися в перерві між етапами змагань. Пауза знайшлася…
— Олександре, нині кульова стрільба, м’яко кажучи, справа далеко недешева. Одначе безоплатний стрілецький вишкіл на базі вашого Центру тільки торік пройшла понад 1 тисяча школярів. Тридцять з них готуєте до дитячих Олімпійських ігор. Маєте потужних спонсорів?
— Маємо розум, побратимів, однодумців і натхнення. А гроші заробляємо самостійно, надаючи профільні послуги шанувальникам снайпінгу та мисливства, стрільби з лука. Прибутки йдуть на утримання й розвиток клубу, патріотичне виховання та стрілецький і допризовний вишкіл дітей.
— Можу поцікавитися, як ви стали власником Центру? На мій погляд, його матеріальна база й парк зброї вартують великих коштів…
— Жартома кажучи, «стартовим капіталом» бізнесу стало втрачене на війні здоров’я. Я та мій брат отримали від держави грошові компенсації за власні поранення й інвалідності. На ті кошти частково викупили й орендували будівлі та площі занедбаного містечка Товариства сприяння обороні України.
Згодом, попри неабиякі юридичні перепони, вдалося придбати зброю, ліцензувати діяльність Центру. Запросили на роботу 29 ветеранів війни на Донбасі, 11 з яких — інваліди війни. А спеціально для допризовної підготовки школярів уклали 98 трудових угод із професійними викладачами військово-прикладних дисциплін, фахівцями з тактичної медицини, історії України. Не дай Боже, звісно, щоб наші вихованці воювали, втім, готовими до цього вони мають бути. (Дивись відео).
Довідково. На рівні держави допризовну підготовку в закладах середньої освіти ведуть за предметом «Захист України». Позакласною роботою в цьому напрямку офіційно займається лише Український державний центр національно-патріотичного виховання, краєзнавства та туризму учнівської молоді. Окремо, як форма учнівського самоврядування, виступає Всеукраїнська військово-патріотична гра «Джура», започаткована Міністерством науки і освіти
Основними формами допризовної підготовки визнано: організацію тематичних вечорів, зустрічей з військовослужбовцями; залучення молоді до участі в упорядкуванні меморіальних комплексів, поховань захисників України; організацію змагань з військово-прикладних видів спорту та бойові стрільби
— Перед початком змагань ваш капелан отець Іван висловив у розмові неоднозначну думку. На його переконання, військово-патріотичне виховання державою гучно декларується, але відбувається абияк. Цитую: «школярі після занять у класах тільки і знають, що розбирати та збирати старенький автомат»…
— Це водночас так і ні. Приміром, до початку пандемії на базі Центру відбувалися змагання Всеукраїнської військово-патріотичної гри «Джура». Про мене, вона користується непогано прописаною програмою вишколу учнів.
Поміж безпосередніх змагань дітлахам дають уроки патріотичної спрямованості та з військово-прикладних дисциплін. Однак розвиткові гри заважає відсутність серйозної матеріальної бази у її організаторів. На військові полігони дітей допускати заборонено законом. А заклади на кшталт нашого Центру у країні можна порахувати на пальцях однієї руки. Це проблема.
— Пане Володимире, гадаю, отець Іван мав на увазі дещо інше. На жаль, «Джура» не має масового характеру. Головним чином допризовна підготовка відбувається у шкільних класах. Тому мова йшла про стиль викладання навчального матеріалу на уроках із захисту України. І про те, що він не особливо відрізняється від запровадженого ще в минулому сторіччі «кремлівськими старцями» — членами політбюро компартії СРСР.
— От тут змушений погодитися та констатувати, що через застарілі підходи упускаємо значну кількість молоді як дієвих, а не «шароварних» патріотів. За угодою з Київською ОДА ми з побратимами мобільними групами об’їздили всю область з «Уроками мужності». Деякі помічені нами тенденції є тривожними й сумними.
Дітлахи молодших класів слухали нас зачаровано, з палаючими очима. За один урок ми ледве встигали відповідати на сотні запитань: як на війну потрапили, чи страшно, що буде з державою ближчим часом, які у нас родини, діти…
А от старші школярі… В аудиторіях нас слухало не більше ніж десять відсотків цих підлітків. Усі інші байдуже копирсалися в гаджетах. Були навіть випадки, коли юні нахаби вголос заявляли: давайте вже, дядьки, закінчуйте базікати, у нас свої справи.
— Можливо, таке ставлення дітей цієї вікової групи слід пов’язати з тим, що за реальне військово-патріотичне виховання держава взялася тільки після початку російської агресії? Бо навіть прорадянську назву предмета «Захист Вітчизни» Міносвіти змінило на «Захист України» тільки торік…
— Однією зміною назви предмета не відбудешся. Треба реально змінювати підхід як до військово-патріотичного виховання, так і в допризовній підготовці, з позакласною включно. Чому б не вивести школяриків з-за парт навчатися у військові частини, їхні полігони та тренувальні майданчики, ветеранські бази? Впевнений: посприяти гарній справі не відмовлять аніде.
Діти, підлітки найкраще всотують у себе ідеї та знання в ігровій формі, змагаючись, на живих прикладах. А для цього слід створити належні умови. До нашого Центру, наприклад, приїздять не тільки запрошені історики, науковці, військові капелани, бойові тренери, відомі військовики. Ми поєднуємо лекції й виступи з практичними заняттями, змаганнями. В результаті наші вихованці відверто горять жагою знати, вміти, вчитися.
А хто ж навчить «Захисту України» краще за тих, хто це вже робив зі зброєю в руках?
