У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
«Куди їду? Додому!» – відповів Віталій Чівільча молодший сержант із Кіровоградщини, закинувши на плечі військовий наплічник, і відправився на Схід держави, на чергову ротацію. Хлопець служить із 2014-го, тож лінія оборони для нього стала домом, а вірні побратими — сім’єю.
— Відпустка, батьки, смаколики, малеча, затишок… Про що ще можна мріяти? Але все одно тягне назад у сирі окопи, бліндажі. Доки сам не пішов служити, думав, що всі ці розмови про військове братерство – просто красиві слова, але ж ні…
Віталій вже 1 вересня 2014-го опинився на фронті за мобілізацією. Дружина тоді якраз чекала первістка, та у молодого чоловіка і думки про те, аби закосити, не виникало.
— Ровесники йдуть воювати, діди стали до бою… Якби «відмазався», не зміг би в очі дивитись дитині. Призвали в окрему мотопіхотну бригаду і вже з першого дня на фронті я усвідомив, що буде «весело». Ворог лупив безжально, по 4-5 годин, міни падали поряд, за 50-100 метрів від наших позицій. Та, якщо спочатку я рахував дні до дембеля, то поступово почав задумуватись про те, аби продовжити служити. Тож одразу після демобілізації підписав контракт. На той момент вже не розглядав для себе інакших сценаріїв.
Чівільча каже, армія трансформувалась на його очах, а з нею і роль сержанта, молодших командирів. Тож тепер чоловік бажає не просто продовжувати службу, а й професійно зростати, піднімати рівень підготовки, пройти курси…
— Якщо я вже обрав для себе шлях захисту країни, то це варто робити професійно. Тим паче я тепер відповідаю не лише за себе, а й за підлеглих.
Ще кілька тижнів тому Віталій разом із побратимами служили у Пісках, де до російських окупантів – рукою сягнути! Чоловік зізнається, що роботи, попри оголошене перемир’я, вистачало… Нині ж підрозділ – у пункті постійної дислокації. Трішки перепочинуть, відновлять сили й знову на фронт, який давно став другим домом…
