Мета — ускладнити Кремлю доступ до валютних надходжень і фінансування війни. Європейський Союз готує новий етап економічного тиску на Росію,…
Одним із пацієнтів ВМКЦ Східного регіону є морський піхотинець лейтенант Іван Зубренко, який нещодавно підірвався на вибуховому пристрої під час виконання завдань у районі проведення ООС. Хлопець втратив частину стопи, найімовірніше, наступивши на протипіхотну міну. Переживши підрив, офіцер оптимізму і доброго гумору не втрачає та дуже хоче якнайшвидше повернутися до рідного підрозділу.
Іван Зубренко — досвідчений воїн, який знає й любить справу, якою займається. Розпочав службу в 2013 році в Автономній Республіці Крим у 36-й бригаді берегової оборони. Був свідком подій, коли російські війська розпочали захоплення і окупацію українського півострова. Разом із вірними присязі військовослужбовцями вийшов із Криму на материкову частину. Брав участь у бойових діях у 2014–2015 роках, потім вступив до Військової академії у м. Одеса. Торік здобув офіцерське звання і продовжив службу в морській піхоті на посаді взводного.
Місяць тому пережив підрив. Наразі лікарі борються за збереження ушкоджених ділянок, попереду — реабілітація та підготовка до протезування.
29-річний Іван Зубренко розповідає, що родом із міста Знам’янка, що на Кіровоградщині. У 2010 році був призваний на строкову службу, по її закінченню близько року працював на цивільній роботі, але зрозумів, що бажає повернутися до армії та присвятите себе службі у війську. Так і зробив.
– За порадою товариша приїхав до Криму, в Перевальне, де базувалася 36-та бригада берегової оборони. Це було наприкінці 2012 року. Мені там сподобалося – природа, красиво. Запропонували службу в розвідувальній роті, був задоволений, служба цікава, підрозділ був злагодженим. Надали гуртожиток, дружина тоді була вагітною. Хотілося, щоб дитина росла у мальовничому місці біля моря, – згадує Іван.
Усе було гаразд, допоки не з’явилися «зелені чоловічки»
«Коли почалося загострення в Криму, у нас саме відбувалися збори розвідників. У них брала участь наша рота та розвідники повітрянодесантної бригади. Тоді нас забрали з полігона і ми у складі розвідувальної роти здійснювали патрулювання території військової частини. Пам’ятаю, я був у черговому підрозділі на КПП – є ще фотографія, де я стою за воротами, а навпроти мене стоять росіяни.
Фото Перевальне
Спершу побачили російську бронемашину «Тигр», стало одразу зрозуміло, хто це – у військторгу такої не купиш. Згодом підійшла колона військовослужбовців, оточили територію частини. Діяли попарно, злагоджено – ми спостерігали за діями їхніх командирів. Хоча вони і використовували маски, але було зрозуміло – це були якути або ще якась північна народність», – говорить Іван Зубренко.
«Зараз думаю, що потрібно було тоді їм одразу давати по зубах. Не факт, що ми б звідти виїхали, але ж…»
«Пропонували перейти на їхній бік, лишитися у Криму та продовжити службу. Так напряму і казали – є можливість підписати контракт зі ЗС РФ і залишитись служити у цій військовій частині. Я одразу категорично відмовився: як це так – я ж давав присягу.
Потім переконували грошима, хтось піддався на це та лишився – наробили дурниць. Пропонували також звільнятися зі служби – багато хто так і зробив. Звільнялися та забирали документи – хтось із них лишився у Криму, але не служить, хтось поїхав додому на материк.
Я вирішив, що буду з військовою частиною до кінця, як би там не склалося. Таких нас лишилося десь відсотків 20 з усієї бригади.
Виводив нас підполковник Юрій Головашенко – тоді він був командиром гірсько-піхотного батальйону. Мій ротний та взводний теж не зрадили присязі – дуже приємно було, ми разом вийшли та разом продовжили службу. Також приємно здивовані були, як нас зустріли на материку.
Розмістилися y новому місці, доукомплектувалися, після чого почалися ротації до району проведення АТО. В мене було три – всі на маріупольському напрямку.
Перше бойове зіткнення виконували поблизу Гнутового – тільки зайшли на позиції до наших побратимів, як почався обстріл. Минулося, але було некомфортно. Потім, звичайно, звикли. У третю ротацію стояли в Широкиному – особливо вразило те, на що війна перетворила курортне селище. Люди старалися, будували все це. Не знаю, кого вони там підтримували або не підтримували, але дивитися на таке страшно», – каже офіцер.
«Я не хочу, щоб так було у мене вдома: спалені та зруйновані будинки, розбита школа»
«Після завершення цієї ротації вирішив вступати до Військової академії м. Одеса та стати офіцером. Мені до цього багато разів пропонували йти вчитися – на водолаза, на десантний факультет, але відчував – не моє. Коли у бригаді сказали, що розпочато набір за спеціальністю «Управління діями підрозділів морської піхоти», в мене загорілися очі.
Успішно склав іспити і чотири роки навчався в академії. Дуже приємно було, коли приходили викладачі, з якими був знайомий по службі у бригаді. Одним із таких був офіцер-артилерист з нашої бригади, з яким разом служили в Криму, неодноразово з ним також бачилися в АТО.
Наголос у навчанні робився на висадці десанту, специфіці дій у морі, тактиці – морська десантна підготовка це цікаво. Брали також участь у міжнародних навчаннях «Сі Бриз».
У 2020 році по закінченню академії був розподілений до першого окремого батальйону бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського на посаду командира десантно-штурмового взводу. Вийшло так, як я і хотів – мені подобаються стрибки, здобув кваліфікацію інструктора, здійснив 41 стрибок з парашутом з літаків та гелікоптерів.
Коли приймав посаду в батальйоні, підрозділ вже виконував бойові завдання в районі проведення ООС, прибув на свій взводний опорний пункт у серпні.
Не скажу, щоб було важко на новій посаді. Коли був сержантом – з підлеглими ніколи не виникало непорозумінь у службовій діяльності. Познайомився з усіма, поговорив з людьми, до того ж мене багато хто знав у бригаді. Одразу в руки все не дається – але вже мав і певний досвід, і нові знання, тому особливих труднощів не виникало.
Адміністративне та документальне навантаження, яке додалося у новій якості, теж не викликало проблем – саме для цього нас і готували чотири роки. Найбільша складність – все встигнути і ні про що не забути», – говорить Іван.
«Що сталося того дня, я і сам не зрозумів»
«Того дня потрібно було оглянути певні ділянки нашої позиції. Ми вийшли групою – я рухався попереду, на якусь мить зупинився, тут і пролунав вибух. Як отямився, почав відповзати назад по траншеї. Коли побачив свій розірваний берець – скинув його. Як побачив, що сталося з ногою, то одразу почав накладати собі турнікет – далася взнаки підготовка, діяв автоматично. Підбігли хлопці, наклали мені другий турнікет, почали виносити – було важко, бо сніг почав танути, мряка, багнюка. Дісталися наших медиків, потім 66-й мобільний госпіталь у Маріуполі та ВМКЦ Східного регіону у м. Дніпро.
Родина, звичайно, була шокована, переживали, після того, як з ними поговорив, трохи заспокоїлися. Кажу: я ж живий, голова на місці, працює. Нічого страшного, все нормально буде. Підтримують мене, телефонують. Син ще не знає точно, що зі мною сталося, але знає, що був підрив. Говорив із ним – головне, знає, що я живий.
Приїжджали мої командири, бойові товариші підтримували – велика їм вдячність. Найбільше хочу якнайшвидше повернутися до свого підрозділу. Хочу продовжити службу. В мене є знайомі, які теж зазнали подібних травм – один із них підірвався, коли штурмували висоту Дерзкая, ще один товариш нещодавно підірвався. Вони мені телефонували, кажуть: не переживай, морпіхи не здаються!
Один із них залишився на службі, є багато таких хлопців, які воюють з однією ногою, тому я хочу залишатися у морській піхоті. Жартую, що служба тільки починається – мій комбат такої ж думки і підтримує мене.
Так, замислюєшся, що життя буде трохи іншим, виникнуть певні складнощі. Але з іншого боку – все могло закінчитися набагато гірше, тому морального потрясіння немає, все нормально. Це ще одне випробування в житті. Так, у ньому трапляються чорні смуги, але ми ж в армії – можемо їх і побілити!» – усміхається морський піхотинець лейтенант Іван Зубренко.
Найбільше офіцер мріє повернутися на фронт — до справи, яка стала сенсом його життя.
