Як повідомляла АрміяInform, патрульна поліція намагалася зупинити транспортний засіб, який проігнорував вимоги щодо пред’явлення документів та втік на територію одного…
Війна, розв’язана путінською Росією проти України, стала справжнім лакмусовим папірцем для багатьох наших земляків: одні — втікали від мобілізацій, як дідько од ладана, а інші — оббивали пороги військкоматів з проханням відправити на війну. До Дня українського добровольця АрміяInform започаткувала рубрику, у якій розповідатиме про сміливих воїнів — добровольців, які стали на захист країни в нелегкий час.
Підполковник Вадим Озірний — один із них. Офіцер ніколи не думав, що мине 17 років і він знов одягне армійський однострій.
«Колишніх офіцерів не буває…»
— Навесні 2014-го ти — випускник Ташкентського танкового училища, був цивільним. Але колишніх офіцерів не буває. Звідси й запитання: чи розумів капітан запасу Вадим Озірний, що Путін не обмежиться анексією лише Криму?
— Офіцерські погони я зняв ще у 1997 році. Остання посада, яку обіймав — командир роти в бригаді спецпризначення. Після цього працював у бізнесі, не здогадуючись, що мине 17 років і знову одягну армійський однострій. Та ще й воюватиму!.. Ну, а чи прораховував подальші дії Росії, то відповім так: окрім Господа Бога ніхто їх не здатен передбачити. Зважаючи на ту колотнечу, що починалася на Донбасі, передчуття вже тоді були дуже погані. У травні пішов у військкомат з проханням призвати до війська. Проте мені відмовили.
— То це правда, що ти кілька разів звертався з цим проханням до офіцерів-військкоматівців?
— Виходить, що так (посміхається). «Почули» мене аж у серпні — з третьої спроби. Правда, для цього мені, як офіцеру запасу, довелося стати на облік в іншому військкоматі. Спочатку хотіли відправити у 131-й розвідбат, але дізнавшись, що я танкіст, направили до 2-го окремого танкового батальйону. Ротним.
Бойове злагодження новосформовані екіпажі, у складі яких були добровольці та мобілізовані, проходили на Гончарівському полігоні і в навчальному центрі Сухопутних військ «Десна». Подальший наш шлях проліг до Волновахи — неподалік цього населеного пункту розташовувався базовий табір 1-ї окремої танкової бригади.
«Ми демонстрували російським найманцям,
що 1-ша танкова бригада на місці, а не пішла на ротацію…»
— Що за техніка була на озброєнні?
— Танки Т-64. Хоча їх вважають застарілими, але ми їх довели до ладу, і вони практично не підводили нас, навіть за вкрай екстремальних ситуацій.
— А таких багато було? Які завдання виконувала твоя рота?
— Вистачало. Спочатку працювали на ділянці 72-ї окремої механізованої бригади. «Каталися» вздовж лінії розмежування по всьому сектору «Б». Які завдання? Різні. Наприклад, демонстрували російським найманцям, що 1-ша танкова бригада на місці, а не пішла на ротацію. І у випадку наступу будь-якої миті готова «пригостити» 125-мм снарядами, прикривши бронею піхоту. Працювали і на знищення ворожих позицій. Особливо тоді, коли з них наші позиції піддавалися масованим обстрілам.
— А вас вони не накривали тими ж «Градами»?
— Накривали. Ще й як! Але не настільки часто і влучно, як того їм хотілось. Відстрілявшись по ворожих цілях, ми швидко змінювали позиції, усіляко маскуючись. Правда, російські канали і особливо телебачення так званих ДНР і ЛНР інформували аудиторію про те, скільки «ополченці» знищили «укропівських» танків. Причому вказували наш батальйон. Ми з хлопцями якось підрахували, що, якщо вірити їхнім твердженням, вони знищили 3–4 батальйони (посміхається). Цікаво, що на підтвердження цих інсинуацій вони демонстрували свої ж танки, які підбили наші вояки!..
Якщо вірити твердженням ворога, то вони знищили 3–4 наші батальйони. Цікаво, що на підтвердження цих інсинуацій вони демонстрували свої ж танки, які підбили наші вояки!..
Наші танкові екіпажі несли бойове чергування на взводно-опорних пунктах, розташованих уздовж лінії розмежування. Коли на них заходили «шістдесятчетвірки», хлопці неабияк раділи, розуміючи: ворожі диверсанти навряд чи ризикнуть прориватись на підконтрольну нам територію.
У грудні 2014-го передислокувалися до села Тоненьке, що поруч з Донецьким аеропортом, який захищали «кіборги». Наші екіпажі взагалі чергували по периметру ДАПу, підтримуючи вогнем побратимів.
«Хлопці просилися на найзагрозливіші ділянки фронту, розуміючи, що одна лиш поява Т-64
підійме морально-бойовий дух піхоти»
— Слухаю тебе, Вадиме, і згадую старі військові фільми про Другу світову. Тоді у ставки Верховного головнокомандувача були полки і дивізії резерву. Тобі не здається, що й ви, зважаючи на спектр виконуваних завдань, теж були своєрідним резервом?
— Ні, не здається: ми були резервом командування сектора «Б». Але мої хлопці самі просилися на найзагрозливіші напрямки і ділянки фронту, розуміючи, що одна лише поява Т-64 підіймає морально-бойовий дух піхоти. Наприклад, у район ДАПу теж напросилися, знаючи: «кіборгам» там непереливки. І це була не моя ініціатива, а моїх хлопців, які прийшли якось і заявили: «досить відсиджуватись у базовому таборі». А «відсиджувалися» ми там аж… третій день, після кількох тижнів на передовій!..
— Будь-яка війна не обходиться без втрат. Навіть серед танкістів, котрі, здавалося б, надійно захищені бронею. Скажи відверто, багато втратив побратимів?
— У моєму підрозділі було 10 танків. Кожен екіпаж налічував 3 особи. Отже, всього 30. За рік командування ротою жоден із них не загинув і не зазнав тяжкого поранення. А якщо у когось виникне сумнів, що ми справді виконували серйозні завдання, наведу такий факт: із цих тридцяти 19 нагороджені орденами Богдана Хмельницького і «За мужність»! А це бойові ордени, які за гарні очі та ще й простим солдатам не дають! Найголовніше, що всі лишилися живими. Пишаюся і пишатимуся до останнього подиху цим.
Із тридцяти моїх хлопців 19 нагороджені орденами Богдана Хмельницького і «За мужність»! А це бойові ордени, які за гарні очі та ще й простим солдатам не дають! Найголовніше, що всі лишилися живими. Пишаюся і пишатимуся до останнього подиху цим
«Я переконався: без армії мені чогось бракує в цьому житті…»
— У 2015-му, після звільнення зі Збройних Сил, чим зайнявся?
— Тим, чим і до весни 2014-го — будівництвом. Але час, проведений в армії, дався взнаки: переконався, що без армії мені чогось бракує в цьому житті. І підписав контракт на проходження військової служби за контрактом. Як офіцер. Мені пішли назустріч, я обійняв посаду командира танкового батальйону. За два роки мені з іншими офіцерами вдалося його створити реально. Нині він входить до стратегічного резерву. Підрозділ разом з іншими час від часу виїжджав у район проведення операції Об’єднаних сил.
— Як живеться бойовому комбату, кавалеру ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня?
— Я призначений командиром батальйону тероборони Солом’янського району Києва, який входить до складу 112-ї окремої бригади тероборони…
