Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
«Чому «Нечай», так то просто. Якось, ще у 2014-му, розповів хлопцям, що був колись на братській могилі в селі Черемошне на Вінниччині, де, за переказами, після загибелі поховали Данила Нечая. З тих балачок так і прикипів до мене позивний…» – поправляючи чуприну, розповідає сержант окремої гірсько-штурмової бригади Олег Малига.
Життя цього чоловіка, ззовні дуже подібного до козака, неодноразово круто змінювалося. За фахом зооінженер, до війни він працював у різних сферах, зокрема і на керівних посадах. Це і сільське господарство, і митниця, і будівництво. Довелося Олегу Мализі трудитися й за кордоном. До речі, саме в Ірландії в українця з’явилося бажання відпустити «оселедця». Тоді «Нечай» зустрів козацьку чайку «Пресвята Покрова», що завітала до порту Дубліна. Сучасні козаки, які три місяці подорожували північними морями, своєю мужністю та сміливістю вселяли гордість за Україну.
– За кордоном я побачив життя таким, яке, я вважаю, воно має бути. Якщо ти вправно і чесно працюєш, то ти й будеш мати достаток. Ну, а якщо ні, то… вибачай, – розповідає Олег Малига.
Бажання будувати заможну і справедливу країну повернуло чоловіка із заробітків додому. А в 2014 році саме це прагнення спонукало його полишити керівну високооплачувану посаду та піти боронити незалежність Батьківщини.
– Ходив кілька разів у військкомат, не взяли через вік, мені тоді був 51 рік. Сказали, от якби був стрільцем… А у мене за плечима було лише три роки строкової служби на флоті за фахом «хімік-дозиметрист». Знайомий хлопець, командир розвідгрупи, порадив звернутися в добробат, але й додав: «Ну, ти ж розумієш, що це квиток в один бік». Так я і потрапив наприкінці літа в «Айдар».
І сталося так, що в складі розвідгрупи «Айдару» «Нечай» спостерігав за проросійськими найманцями, які засіли в кар’єрах неподалік Щастя. У тих самих кар’єрах, облаштуванням яких керував він на початку 2013-го…
– Перед війною я був заступником директора приватного підприємства. Якраз навпроти Луганської ТЕС, що в Щасті, ми вирили кар’єр. І хіба я міг тоді подумати, що вже трохи більше ніж за рік ходитиму в дозори та спостерігатиму за ворогом, що облаштував позиції у тих самих копальнях.
На початку бойових дій, за словами Олега Малиги, найстрашнішим було потрапити під перехресний вогонь. Хоча, каже чоловік, згодом звик і до страху, навчився орієнтуватися та швидко реагувати на обстріли. Адже, як відомо, свою кулю не почуєш… Єдине, до чого не призвичаївся «Нечай» на війні, – це втрачати побратимів. Згадує «Нечай» Володимира Кияна, командира батареї 80-ї одшбр, який підірвався на розтяжці неподалік Щастя під час проведення розвідки, але встиг попередити побратимів та прикрити собою одного з офіцерів групи.
– «Тайфун» повечеряв із нами, взяв човен і вирушив на «ту сторону», – із важко прихованим сумом розповідає Олег Малига. – Краще б ми не давали йому того човна, може, все склалося б інакше. А так Володя дістав таке поранення, що можна було побачити серце.
Після «Айдару» Олег Малига служив у полку спецпризначення, а в 2019 році перевівся до окремої гірсько-штурмової бригади. Сьогодні чоловік проходить реабілітацію після тривалого лікування: шестирічне перебування в районі проведення бойових дій далося взнаки. Проте «Нечай» налаштований по-бойовому: як тільки прийде до норми, одразу повернеться до побратимів.
