Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Брест-Литовський мирний договір від 27 січня (9 лютого) 1918 року — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з іншого, підписана у Бресті (Брест-Литовську). Це перший мирний договір у Першій світовій війні. Його укладення означало фактичне визнання УНР як незалежної держави — сторони-підписанта. На це змушено погодилась і більшовицька делегація, яка вела власні мирні переговори у Брест-Литовську. Однак, формально визнавши незалежність УНР та офіційно підписавшись під ним 3 березня 1918-го, вже за рік більшовики перейшли в наступ, і період першої української незалежності закінчився.
Після активізації військових дій країн Четверного союзу 3 березня 1918 року у Брест-Литовську радянська Росія вимушено уклала сепаратний мирний договір, зобов’язавшись визнати незалежність Естонії, Литви, Латвії, Польщі, України й Фінляндії.
Військові невдачі Росії на фронтах Першої світової стали одним з вирішальних чинників, що привели до падіння монархії та приходу до влади більшовиків під час Жовтневого перевороту 1917 року. 8 листопада Другий всеросійський з’їзд Рад ухвалив «Декрет про мир», де запропонував усім державам, що воювали, негайно укласти перемир’я й почати мирні переговори. 21 листопада припис «невідкладно зробити формальну пропозицію перемир’я всім воюючим країнам, як союзним, так і тим, що перебувають з нами у ворожих діях», Раднарком надіслав виконувачу обов’язків верховного головнокомандувача російської армії генералу Ніколаю Духоніну. Того ж 21 листопада ноту із закликом оголосити перемир’я й почати мирні переговори отримали посли союзних держав, а через два дні Раднарком звернувся до послів нейтральних держав з пропозицією взяти на себе посередництво в організації переговорів про мир.
На ініціативу Радянського уряду відгукнулися лише країни Четверного союзу, зацікавлені у ліквідації фронту на Сході, і 3 грудня до Брест-Литовська для переговорів з Німеччиною прибула російська делегація на чолі з Адольфом Йоффе, яка уклала угоду про тимчасове перемир’я з можливістю його продовження. 22 грудня до переговорів приєднались Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина. Після кількаденного обговорення пропозиції більшовиків укладення миру «без анексій і контрибуцій» німецька та австро-угорська делегації заявили про необхідність «взяти до відома заяви, в яких виражена воля народів, що населяють Польщу, Литву, Курляндію і частини Естляндії та Ліфляндії, про їхні прагнення до повної державної самостійності і до виділення з Російської республіки».
28 грудня радянська делегація виїхала в Петроград, де в надії на швидку революцію в самій Німеччині ухвалено рішення затягувати мирні переговори якомога довше. Ініціатор стратегії «ні війни, ні миру» народний комісар закордонних справ Лев Троцький очолив російську делегацію на другому етапі переговорів. Однак його дії не принесли успіху. 9 січня 1918 року глава німецької делегації Ріхард фон Кюльман заявив про відмову від радянської формули миру «без анексій і контрибуцій» та про приєднання до переговорів делегації Української Центральної Ради, з якою 9 лютого 1918-го країни Четверного союзу уклали мирний договір. Це значно ослабило позиції Радянської Росії. Хоча військова конвенція між УНР, Німеччиною й Австро-Угорщиною, що стала правовою основою для вступу австро-німецьких військ на територію України, офіційно оформлена пізніше, німецьке командування в той же день дало попередню згоду на вступ у війну проти більшовиків, а кайзер Вільгельм II категорично зажадав негайно пред’явити радянській делегації ультиматум про прийняття німецьких умов миру з відмовою Росії від прибалтійських областей до лінії Нарва-Псков-Двінськ. Відхилення ультиматуму Троцьким призвело до припинення переговорів, і 18 лютого військові дії на Східному фронті поновилися.
Німецькі й австрійські війська зайняли Балтію та Україну, наблизились до Петрограда, що поставило більшовицьку партію на грань розколу — Володимир Ленін, погрожуючи відставкою, зажадав укладення миру на німецьких умовах. Його опонент, лідер «лівих комуністів» Ніколай Бухарін, оголосив про вихід зі складу ЦК партії і склав обов’язки редактора «Правди». Це змусило Троцького й Фелікса Дзержинського змінити позицію, що фактично й забезпечило Леніну більшість під час голосування 23 лютого 1918 року за прийняття нових, ще більш жорстких, німецьких ультимативних вимог.
1 березня до Брест-Литовська відбула радянська делегація на чолі з членом політбюро ЦК РСДРП(б) Григорієм Сокольниковим, яка 3 березня 1918-го в Білому палаці Брестської фортеці підписала з країнами Четверного союзу мирний договір. За його умовами, демобілізовувались російська армія і флот, який виводився з баз у Фінляндії та Прибалтиці, Росія зобов’язувалась виплатити 6 мільярдів марок репарацій і збитків, яких зазнала Німеччина, втрачала майже 800 тисяч кв. км території з населенням 56 млн осіб (третина населення) — Польщу, Естляндську, Курляндску й Ліфляндську губернії, які відходили під протекторат Німеччини, Велике князівство Фінляндське, Україну, зобов’язуючись визнати її незалежність в особі уряду УНР та укласти з ним мирний договір, та Карську і Батумські області, які відходили Туреччині.
27 серпня 1918 року в Берліні укладено «Російсько-німецький додатковий договір до Мирного договору між Росією з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — з іншого», за яким Росія відмовилась від прав на окуповані Німеччиною області Естляндії, Ліфляндії, Курляндії та Литви, громадяни й компанії Німеччини виводилися з-під дії більшовицьких декретів про націоналізацію, особи, що вже втратили майно, відновлювалися у правах і, попри відмову більшовиків від виплат царських боргів, Росія підтверджувала перед Німеччиною ці зобов’язання.
Однак після Комп’єнського перемир’я 11 листопада 1918 року, за яким Німеччина сама в безумовній формі капітулювала перед країнами Антанти, Росія в односторонньому порядку анулювала Брестський договір. У 1919 році вона завоювала Україну та Грузію, у 1939-му захопила східну частину Другої Речі Посполитої, а в 1940 році — республіки Балтії.
Лише у 1991 році Грузія, Естонія, Латвія, Литва та Україна проголосили незалежність і вийшли зі складу Радянського Союзу.
