Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Цей чоловік – бойовий медик, що служить в одній з механізованих бригад, яка нині виконує завдання у районі проведення операції Об’єднаних сил. На рахунку п’ятдесятирічного Володимира Борисовича – десятки врятованих життів українських захисників.
Володимир родом із міста Охтирка, що на Сумщині. До війни працював анестезистом у одній з місцевих лікарень. Після початку бойових дій на сході України вирішив приєднатися до війська. Каже, не міг миритися з несправедливістю.
– Коли ворог прийшов на мою землю і почав вбивати моїх земляків, як я міг лишатися осторонь? Твердо вирішив, що буду зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину, – говорить військовий.
Перший раз до військкомату чоловік звернувся у серпні 2014 року. Але тоді йому сказали, що призвуть за першої потреби. У січні наступного року, після боїв за Донецький аеропорт, чоловік не всидів дома – і знову прийшов до військкомату.
Володимир мав багаторічний медичний стаж та неймовірне бажання бути корисним на фронті. Після навчання у 199-му навчальному центрі, потрапив у медичну роту 81-ї окремої аеромобільної бригади на посаду медсестри анестезиста, а згодом – старшої медичної сестри медичної роти. Працював у складі евакуаційної групи. Пізніше, угрудні 2015-го та січні 2016-го, виконував бойові завдання у Зайцевому в складі 90-го окремого аеромобільного батальйону. Володимир демобілізувався у 2016-му. Але невдовзі знову повернувся до війська.
– Думки про повернення на війну не покидали. Здавалося, що є робота, яку почав і не завершив. Саме відчуття чогось незавершеного я і не зміг побороти. Тож вирішив підписати контракт зі Збройними Силами, – розповідає медик.
Нині Володимир знову на передовій. На жаль, попри перемир’я, роботи у нього вистачає. Нещодавно, під ворожим обстрілом, йому довелося надавати допомогу та евакуйовувати з позиції тяжкопораненого побратима.
− Це сталося ввечері. Противник відкрив вогонь у бік наших позицій, внаслідок чого один із наших хлопців дістав кульове поранення у голову. Коли ми прибули на місце, він був ще живий, та його стан був вкрай нестабільним. Спостерігалась значна крововтрата. Ми намагалися стабілізувати пораненого прямо в окопі. Разом із колегою під’єднали бійцю «вену». Почали інфузійну терапію. Далі – евакуація. З кілометр, по в’язкій багнюці, вузькими окопами виносили пораненого до машини. Намагалися робити все максимально швидко та обережно, − пригадує Володимир.
На жаль, попри всі зусилля фронтових та цивільних лікарів, поранений боєць, за кілька днів, помер у лікарні. Про цю подію Володимиру й досі важко згадувати, адже він добре знав загиблого.
– Звичайно, такі моменти переживати дуже складно. Роман був хорошим хлопцем. Ми часто спілкувалися. Востаннє, коли він якраз заступав на чергування. Він часто показував мені відео зі своїм маленьким сином, а я – своєї улюбленої внучки, – із сумом пригадує Володимир.
Попри все пережите, Володимир Борисович і далі планує продовжувати службу. На запитання: «до якого моменту», без роздумів відповідає: «Воюватиму до перемоги!» Одним із найкращих стимулів до перемоги Володимир вважає сім’ю. Вдома на нього з нетерпінням чекає велика родина.
