Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Андрій Дубчак з 2003 року працює на Радіо Свобода. Спочатку вебмайстром, а з приходом війни опанував професію фоторепортера й журналіста. Він став першим, хто вів прямі трансляції з Майдану. За відео з тієї самої «революційної» ялинки отримав відзнаку Lovie Awards — це Європейська нагорода за найкраще інтернет-відео Євросоюзу 2013-го. Тоді він показав світові, скільки ж насправді збирається людей з усієї України у середмісті столиці.
Висвітлював анексію Криму. Через об’єктив фотокамери з початку 2016-го показує російсько-українську війну так, як відчуває: емоційно, чесно, по-справжньому…
Нині Андрій Дубчак започаткував унікальний власний медіапроєкт — Donbas Frontliner. Про особистість, творчість, підходи й новий інструмент у сучасному медіа дізнавалася наша кореспондентка.
«Конфлікт може бути розв’язаним насильством чи діалогом. Ми демократична європейська країна, і ми проти тотального насильства, як це зараз робить Російська Федерація. Тому вирішуватимемо проблеми діалогом, інтерактивно, у реальному часі…»
— Андрію, розкажи про свій проєкт… Чому, на твою думку, на сьомому році війни виникає потреба у новому форматі подачі інформації?
— Наразі, на мій погляд, існує проблема, що українці отримують шаблонну інформацію, яку видають наші ЗМІ на телебаченні, і не інтерактивно, не живо. Все менше глибоких репортажів з передової та прифронтової зони. Ба більше, аудиторії ТБ і соцмереж не перетинаються. Активні та прогресивні люди — ядро українського громадського суспільства — у соцмережах, які майже позбавлені інформації з передової.
На «Марші мільйона» на Майдані під час промови «Україна — це Європа» емоції переповнювали Андрія. Він взяв GoPro3 і просто виліз на «ялинку», що стояла біля стели, й почав знімати. Прийшовши у редакцію, репортер нашвидкуруч змонтував і запустив матеріал у мережу. Це відео показали майже всі світові ЗМІ.
— Яка основна мета ініціативи?
— Показати реальність такою, яка вона є, як для української так і для міжнародної аудиторії. Подавати інформацію інтерактивно, швидко, у коротких формах, це і відео, і фото, і короткий текст до них, які ширитимуть соцмережами. Це буде про життя військових на передовій і про життя місцевих мешканців. Це соціально-побутова проблематика і реальний настрій людей. Це емоції й життя. Проблеми й успіхи. Також це будуть і змістовні, глибокі лонгріди. Цю інформацію перекладатимуть і на іноземні мови. Ми інформуватимемо не лише українців, а й світ про перебіг важливих подій на українському сході сучасно, інтерактивно, незалежно, з великою користю та ефективністю для споживача…
Головне у роботі — дотримання стандартів і правил журналістики. Навіть якщо мова йде про емоційний знімок чи сюжетний репортаж. Якщо мова йде про військових, з усіма безпековими правилами я і творча група ознайомлені й на практиці не раз це демонстрували.
— Розкажи про практичний план роботи.
— Наприклад, ми поїдемо з півночі на південь, у Станицю Луганську. Живемо там тиждень-два. Вивчаємо все, що відбувається у тому регіоні. Там же, можна поїхати на передову на кілька днів, попрацювати з мешканцями регіону. Ми анонсуємо цю поїздку заздалегідь у соцмережах. Запитуємо, що було б цікавим дізнатися. Може, хтось хотів би сам зустрітися та обговорити, що турбує чи цікавить.
І це відрізняється від роботи класичного ЗМІ на фронті. Якщо брати частоту постів, то 90 відсотків будуть короткими формами — фото і підписи, відео і коментарі. Інша частина — відпрацювання довгих і змістовних лонгрідів і їхня видача.
Цікаво з фото. До прикладу, можемо згадати недавній штурм Капітолію у США. Українці більше сприймали ту інформацію по фотографіях. Хто не дивився прямі трансляції, вмить могли бачити фото з коротким описом і споживали інформацію онлайн. Є людина, є емоційний стан, все інше видно на фото і змістовному дописі… Саме тому цей інструмент лаконічної фотографії дуже важливливий аби розповідати про російсько-українську війну саме для англомовної аудиторії.
— На лонгрід потрібно досить часу для відпрацювання. Як планувати написання таких матеріалів — на місці чи по-нашому, у ППД?
— Це писатимемо на місці, адже у нашій команді є професійні репортери з великим досвідом написання змістовних текстів у короткий час. Лонгрід — це важко, але цікаво. Він буде показувати повну картину регіону і сумаризувати пости, які зробили до того.
— Чи буде періодичність? Чи це живий процес?
— Перший час, поки тестуватиметься — живий процес. Я сповідую принцип, коли є що сказати — кажи, коли немає — мовчи. Це видно по всіх моїх соцмережах, є періоди глибокого мовчання, коли немає інформації цікавої для читачів. А є активні періоди, коли я, як репортер, знаходжуся у гущі подій роблю репортажі.
Під час таких поїздок здебільшого завжди є що сказати. У дорозі, під час спілкування, будь-коли. Фото місцин, природи, людей, емоцій, подій. Від класичної роботи відрізнятиметься тим, що фокусуватимемося і на соціальних аспектах, взаєминах влади й місцевих, проблематиці регіону, соцопитуваннях. Також — спілкування з тими, хто перетинає КПВВ. Тут є і складова розвінчування фейків. Є напрацювання у цьому напрямку. Маю домовленості з українськими соціологами із Social Transformation Group. Ми придумали цікаві опитування і зможемо відстежувати динаміку змін.
— Розкажи про журналістський пул Donbas Frontliner. Скільки вже є у команді?
— На початках буде дві людини й волонтери. Є чотири перекладачі — українці, які гарно знають іноземну, та іноземці, які добре знають українську. Є люди, які знають професійно італійську, японську й англійську. Крім того, з напарницею знаємо гарно англійську, тому можемо спокійно писати короткі тексти. Також є волонтери для монтування відео і роботи у соцмережах.
— Розкажи про проблематику на шляху створення проєкту?
— Звісно, кожна праця має бути оплачувана. Репотрерське волонтерство — це добре, але якось же треба і на на життя заробляти… Зараз шукаємо джерела додаткового фінансування.
Ідея виникла ще у 2015-му. Я закінчив курси воєнних кореспондентів. Головний ресурс роботи на фронті — авто та техніка, супутниковий інтернет (у разі загострення ситуації й відключення мобільних точок), аби інформувати Україну та світ про події з фронту. Я багато вчився, щоб нині працювати саме так. Але завжди бракувало коштів на повноцінний запуск проєкту. Тому ходив до різних організацій, які надають гранти. Це і держустанови, і закордонні. Нам дав спільнокоштовий грант один з Міжнародний фондів, половину грошей збираємо від громадянського суспільства на спількошти, половину суми додасть фонд.
Ще розглядаємо варіанти фінансування іншими українськими ЗМІ. Наприклад, даємо частину контенту, яку відпрацюємо для них, натомість отримуємо ресурс та техніку для відряджень.
Я не люблю війну. Я люблю людей на фронті. Передусім війна — це люди…
— Як ти став першим, хто онлайн висвітлював події на Майдані?
— Випадково. Я сидів у кінотеатрі, як прийшло повідомлення від колеги з Радіо Свобода Мар’яни Драч — «чи треба стрімити?». Обладнання було, але не знайшли, хто це зробить. Тому пішов я. І так пішло, що я прострімив майже усю Революцію Гідності. Усі основні події, Банкову, перші штурми та трагічні дні знімав…
— Я так розумію, тоді на Радіо Свобода ти займався рекламою, просуванням і технічною роботою сайту? Коли з’явилася фотографія у твоїй кар’єрі?
— Саме так. Під кінець Майдану, а саме після розстрілу, просто пішов в поле і почав робити знімки. Саме тоді зрозумів, що фотографія — дуже потужний інструмент, який часто робить більше ніж прямі трансляції. Тоді почав вивчати вже професійно фотографію.
Андрій Дубчак отримав нагороду за найкраще інтернет-відео Євросоюзу 2013 року — Lovie Awards. А торік виграв конкурс репортерської фотографії — LifePressPhoto-2020.
— Яким чином вдавалося висвітлювати початок подій у Криму?
— Після розстрілу Небесної Сотні з’явилося редакційне завдання — знімати проросійські настрої у Севастополі. На той час, чесно сказати, за тим регіоном я не стежив. Але завдання є — треба вирушати й вести прямі трансляції. Якраз напередодні нашого вильоту Верховну Раду АР Крим захопили «зелені чоловічки». Борт, в якому летів я як старший групи з колегою з Радіо Свобода і репортеркою ВВС, сів останнім. На виїзді з аеропорту місцеві тітушки та «зелені чоловічки» вже облаштовували барикади з мішками з піском.
Ми з колегами спостерігали за подіями. Близько тижня в Севастополі, а згодом в Перевальному біля нашої військової частини, яку блокували російські військові. Було лячно й погано.
У Криму я зрозумів, що свобода слова — надважлива річ. Коли ти не можеш сказати, що думаєш — це дуже боляче.
— Чи була загроза вашому життю чи здоров’ю під час журналістської роботи у Криму?
— Спочатку нам телефонували невідомі абоненти й мовчали в слухавку. Далі почали приходити сповіщення, що мій Facebook та Gmail намагаються зламати. Помічали з колегами не раз, що тягнеться «хвіст» услід за нами, що за нами пильно спостерігають, і це дуже відчувалося. Проте ми знімали, стрімили, продовжували роботу. Але я вирішив, що наша знімальна група пересуватиметься місцями втрьох. Бо якесь насилля чи перешкоджання роботі журналістів, особливо іноземним, стане гучною подією. Якось мобільний інтернет дав збій… Сенсу з нашої роботи вже не бачили й повернулися на материкову частину України, додому.
Купили квиток до Донецька під іншими іменами й повернулися. Десь вже у Перекопську вперше усміхнулися від тієї напруги, яка царювала навкруги. На донецькому вокзалі я запалив цигарку, і до нас одразу підійшов хлопчина у формі «Беркута» та зробив зауваження. Я ввічливо вибачився й пояснюю, що тільки-но з Криму, ми журналісти з Києва, і в нас суцільний шок. На що я почув відповідь: «По-хорошему, вас надо бы забрать сейчас в отдел в обезьянник, там бы вас хорошенько б так… побили». Ми повідкривали роти й мовчимо. На що він каже: «Свободны!» Розвернувся і пішов геть…
«Під час прогулянки Донецьком відчувалася напруга… Після приїзду в редакцію я сказав про це колегам. Щось буде… Треба готуватися»
— Розкажи про першу поїздку на Схід України.
— Моя перша тестова інтерактивна поїздка на Схід виявилася дуже цікавою. Я до неї довго готувався. Не відпускали, та й ресурсів туди потрапити не було. Вперше поїхав вже аж на початку 2016-го. Якраз починалися бої за Авдіївську промзону. На саму «промку» через інтенсивність боїв не пустили. Тоді розстрілювали мирне населення, волонтерські машини. Згодом почав їздити регулярно. З дозволу Генерального штабу ЗС України вперше показував морських піхотинців. Загальний термін моїх відряджень десь близько пів року.
Але перша поїздка — найстрашніша й найцікавіша. Була невизначеність, блокпости, позиції змінювалися, багато мобілізованих. Словом, все почало відрізнятися від того, що наразі. Була інша реальність, інші відчуття.
— До кого найбільше любив приїжджати на передову?
— Так склалося, що приїздив у 503-й окремий батальйон морської піхоти. У них особливо цікаво працювати. Завжди знайдуться цікаві герої, з ким можна поговорити, помовчати, випити смачної кави, чаю. «Борсуки» — вони круті. Також 10-та гірсько-штурмова, 24-та імені Короля Данила.
— Наш колега Олексій Годзенко — наразі морський піхотинець. У нього особливий шлях до війська. Чи думав і ти одягнути однострій і стати частинкою Збройних Сил в її інформаційній складовій?
— Я поважаю вибір Олексія. Він — нетиповий приклад. Ми робили репортаж у Зайцевому з його батьком, за день до його загибелі…
Олексій згодом зробив вибір, йому за це великий респект. Наразі колегам із цивільної журналістики він дуже допомагає у висвітленні подій з передової. Серед військових за роки війни він став своїм. Питання про те, чи я б так хотів, часто ставлять. Але відповім, що думки такі були. Наразі — я на своєму місці. Я можу й хочу на цьому місці зробити більше, ніж міг би пресофіцером.
Андрій Дубчак продовжує вдосконалюватися та вчитися сучасних методів і підходів у професії. Має багатий бекграунд. Проєкт Donbas Frontliner — сумаризація всіх цих умінь і практик. Іще один з головних елементів проєкту — допомога акредитованим українським та іноземним журналістам у роботі на Сході.
— У багатьох журналістів немає транспорту чи належної техніки, іноді — бракує тем. Хтось не знає, де можна зупинитися чи про що відзняти сюжет. Ми хочемо і будемо допомагати колегам, адже разом робимо одну велику й корисну справу, — наголошує репортер Андрій Дубчак.
