Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
24 лютого 2016 року курортне селище Широкине повністю перейшло під контроль української армії. За декілька днів до того терористи покинули населений пункт, замінувавши його територію.
Селище розташоване за 20 кілометрів на схід від Маріуполя, у низині. До війни тут були санаторії, дитячі табори, бази відпочинку. Селище мало власний пивзавод і меблевий цех. Налічувало воно близько 700 будинків і 1800 жителів.
Історія протистоянь розпочалась ще у вересні 2014-го. 17 жовтня в Широкине увійшла російська бронетехніка, а північніше, у напрямку Новоазовськ — Маріуполь посунуло вороже угруповання. До лютого 2015 року селище контролювали бойовики «ДНР», але формально воно вважалося «нейтральною територією».
10 лютого 2015-го розпочався наступ сил АТО в районі Маріуполя. Тоді тривали бої за Дебальцеве та район Донецького аеропорту. Новий термінал уже пав. Рішення висунутись у бік Новоазовська було необхідним, щоб відтягнути на себе частину угруповання противника із Дебальцевого.
11 лютого українські військові закріпилися на західних околицях Широкиного, а з Павлополя, Комінтернового і Саханки їм довелося відійти. Той український наступ спинився на західних околицях Широкиного, дорогою до якого звільнено такі населені пункти, як Піонерське, Сопине й Бердянське.
Декілька днів тривало протистояння, а з 14–15 лютого настав режим припинення вогню, який тривав лічені години. Незабаром наступальна операція у Широкиному завершилася, після чого бої там стали позиційними.
До 25 лютого 2015-го потужність артобстрілів з боку Росії значно ослабла, терористи вели обстріли здебільшого зі стрілецької зброї та мінометів. Результатом операції стало розширення зони впливу та зайняття важливої висоти, створення кількох ліній оборони в секторі «М». Наступ відсунув лінію фронту від Маріуполя на кілька кілометрів у східному напрямку.
На початку липня 2015 року терористи покинули околиці Широкиного. Очільник донецьких терористів Захарченко тоді сказав, що це нібито акт доброї волі.
Окрім самого Широкиного, українська армія поступово захопила висоти ліворуч від нього і взяла під вогневий контроль основні шляхи підвозу до населених пунктів: Саханка, Ленінське, Дзержинське й Комінтернове.
Це дозволило військовим помітно ускладнити життя ворогу, а його бажання вибити нас із цих висот та з самого Широкиного призвели до постійних і жорстоких протистоянь, які так і залишалися марними для бойовиків.
Згідно з Мінською угодою від 20 вересня 2014 року, ділянка Азовського узбережжя між Маріуполем і Новоазовськом, на якій розташоване Широкине, потрапила до так званої «демілітаризованої зони». Але бої за Широкине тривали і після підписання мінських домовленостей.
9 квітня 2015-го в ОБСЄ заявили про необхідність демілітаризації села, 15 квітня аналогічну пропозицію озвучила переговорна група в Мінську. Але проти цього одразу виступили жителі Маріуполя.
20 квітня 2015 року місія ОБСЄ запровадила контроль Широкиного, але впродовж першого ж тижня їх обстріляли бойовики.
Обстріли українських військових відбувалися регулярно. На початок червня 2015 року в селі лишилося всього близько 20 осіб постійного населення. 28 червня того ж року спостерігачі місії ОБСЄ на Донбасі констатували, що в Широкиному більше ніхто не живе…
За весь час оборони це село захищали бійці: 36-ї окремої бригади морської піхоти, полку «Азов», батальйону «Донбас», 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, 59-ї окремої мотопіхотної бригади, 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, 56-ї окремої мотопіхотної бригади, Національної гвардії, ДУК «Правий сектор», УДА і підрозділів МВС.
