Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Дмитро на псевдо «Дракон» на війну потрапив у серпні 2014-го з третьою хвилею мобілізації. До того працював на залізниці в рідному Кривому Розі, оглядав потяги.
– Я вже мав певний армійський досвід, – розповідає чоловік. – До війни служив строкову в Криму. Вважався за матроса, хоча моря ніколи не бачив, адже частина розташовувалася в горах і була засекреченою. Мої навички гірського моряка виявилися непотрібними, тож в «учебці» готували на зенітника.
Після перепідготовки Дмитро потрапив до батальйону територіальної оборони «Кривбас». В грудні 2014-го вирушили на Дебальцеве.
Тоді ситуація була вкрай напружена як в політичній площині на міжнародній арені, так і на арені бойових дій. Активно йшла підготовка до зустрічі лідерів країн в «нормандському форматі». Тим часом Кремль з усіх сил намагався створити важіль тиску для переговорів. Ним мало стати оточене в Дебальцевому угруповання українських військ. Тож окупанти розпочали операцію, аби замкнути кільце.
– Ми знаходилися на самому краю Дебальцівського виступу, глибоко врізані в територію, контрольовану ворогом. Основна лінія оборони була за кілька десятків кілометрів на Захід. За нами – саме Дебальцеве й підрозділи інших бригад, які тримали оборону. Поряд – Єнакієве. Відверто скажу, ми були озлоблені. Хотілося добряче наваляти цим покидькам! З іншої сторони – страх. Страшно від думки, як далі розвиватимуться події і чим усе може закінчитися. Адже були зовсім свіжі спогади, враження від подій під Іловайськом, – згадує «Дракон».
– На нашому опорнику було чоловік сорок. З озброєння – два танки, ПТРК, ЗУ-23-2, різноманітна стрілецька зброя. Попри інтенсивні бої, втрат у нашому підрозділі за весь час не було. Один боєць дістав легке поранення, але від евакуації відмовився. На початку здебільшого турбував досить прицільний ворожий вогонь із великокаліберних кулеметів. Прилітали міни, снаряди різних артсистем, але лягали не дуже точно, тож особливого клопоту не завдавали…
Проте ситуація чим далі ставала гірша. Наближався час перемовин у Мінську, а українські війська успішно захищали Дебальцівський плацдарм. Тож ворогу довелося підтягнути і кинути в бій усі наявні резерви.
– Особливо діставалося сусіднім позиціям, – розповідає «Дракон». – Там були загиблі, багато поранених. Ворог по них добре пристрілявся й постійно утюжив, зрівнював укріплення з землею. Після потужної артпідготовки посунули ворожі танки, БТРи і БМП. Ми підтримували сусідів вогнем. На жаль, ворог таки заволодів тим опорником. Ті, хто вцілів, потрапили в полон.
Обійшовши позиції Дмитра з флангу, російські війська вдарили танками та артилерією з двох боків. Почалося справжнє пекло. Ворог підтягнув «Гради», «Нони», «Акації». Стріляли також забороненими фосфорними боєприпасами… Коли канонада стихала, окупанти проводили так звану розвідку боєм. Одна за одною висувались бронегрупи: два-три танки і три-п’ять БТРів чи БМП. Але наші воїни успішно відбивали всі атаки.
– Якось під час бою наші хлопці підбили російський Т-72, – згадує Дмитро. – БТРи розвернулись і чкурнули назад. Нас п’ятеро вирушили до підбитого панцерника. Живим залишився лише один член екіпажу. Ми його витягли, надали першу медичну допомогу, відтягнули до наших позицій і передали для подальшого обміну…
Добре запам’яталась іще одна бойова ситуація. Це було напередодні виходу. 2 «траки», три «бехи», за ними – піхота, за підтримки трьох «стволок» з посадки посунули на наш опорник… На той час наші танки вже вийшли зі строю. Бій був інтенсивний, але не довгий. Несподівано навіть для себе ми їх дуже швидко зупинили. Наша зенітка у зв’язці з ПТУРистами робили «вітер»! Уцілілі бойовики з технікою – навтьоки. Невдовзі приїхала їхня евакуація, позабирала частину поранених, вбитих. Не всіх. Вони чомусь боялись забирати тих, хто лежав ближче до нас, хоча ми їх не чіпали, вони спокійно могли робити свою справу. Честь українського воїна та й міжнародне гуманітарне право не дозволяє нам вести вогонь по медиках. На відміну від московітів. Для них червоний хрест – першочергова мішень…
З-під Дебальцевого Дмитро разом із бойовими побратимами виходили пішки. Від вищого командування отримали наказ зібрати речі, зброю, яку можна перенести в руках, розібрати і замінувати озброєння, несправну техніку, позиції і вирушити у визначену точку збору.
– Мою безвідмовну ЗУшку, яка відмінно воювала, неодноразово усім нам рятувала життя, скосила величезну кількість ворогів, ми не могли забрати з собою. Коли з побратимом розбирали на частини і закладали вибухівку, ми плакали. Щиро. «Зенітка» – це машина-дракон! У протистоянні нашого розрахунку з ворожими «бехами» – рахунок 0:5! Так, у них – броня, але легка. Я не хотів би померти в броні. Краще під відкритим українським небом…
Після Дебальцевого «Дракон» змінив ЗУ-23-2 на ПКМ. Каже, теж нічого друзяка. Головне – добре з ним «потоваришувати».
