Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
За роки війни, під час численних відряджень, мені доводилось зустрічати на передовій людей різних професій — юристів і бухгалтерів, айтівців та будівельників, професійних військових та успішних підприємців, простих селян і шахтарів, вчителів і викладачів.
А під час недавнього перебування в механізованому батальйоні, який утримує лінію зіткнення неподалік Бахмутської траси, мені потрапив на очі неординарний чоловік. Його важко було не помітити.
Високий, кремезний, з козацьким вусами і таким же «оселедцем». Михайло Федорович — батько чотирьох дітей і вже дідусь, у мирному житті односельці тричі обирали його головою села Сороки на Івано-Франківщині. Він — активний учасник Революції Гідності. Саме після Майдану патріот зрозумів, що незалежність країни скоро доведеться боронити зі зброєю в руках. Тому свідомо і добровільно пішов у військкомат, а звідти — в бойову бригаду.
Починав головним сержантом механізованої роти, згодом став головним старшиною батальйону, а тепер «Батя», як по-доброму його називають побратими, обіймає посаду офіцера управління батальйону.
«Батя» суворий на вигляд, але добрячої душі людина, готовий прийти на допомогу, підтримати, порадити й навчити.
Саме він був серед ініціаторів будівництва вже трьох капличок ПЦУ на Донбасі. Першу в червні 2017-го волинські піхотинці звели у Станиці Луганській, другу — в Золотому-3, а у 2019-му — в селі Світличному. Михайло Федорович був ініціатором і координатором цих проєктів між волонтерами, духівництвом і командуванням. А ще, звісно, і будівельником.
— Там, де ми, українські захисники, — там мир, спокій і злагода. Ми проводимо лагідну українізацію місцевого населення. Тут дуже багато людей, які щиро люблять Україну, і ми допомагаємо їм пережити нелегкі часи воєнного лихоліття, — ділиться Михайло Федорович.
Шість років на війні, безліч ротацій на Схід, важкі бої під Мар’їнкою, Красногорівкою, Катеринівкою, у районі Золотого-4 і Хутора Вільного не додали здоров’я ветерану. Але він планує захищати Україну і далі. От тільки сумує, що донечка, якій було всього три роки, як тато пішов на війну, виросла практично без нього.
А ще Михайло Федорович пише вірші — про побратимів, бойовий батальйон і бригаду.
Ось такий він — суворий, романтичний, грізний на вигляд, і добрий душею, справжній українець та патріот, нащадок козацьких традицій.
