До ініціативи наразі долучилися понад 100 військових частин Сил оборони України, які вже знищили понад 17 000 розвідувальних та ударних…
Сьогодні — 32-га річниця виведення радянських військ з Афганістану. 15 лютого 1989-го командувач 40-ї армії генерал-лейтенант Борис Громов, пересікши на БТРі річку Амудар’ю, що розділяла СРСР і Афганістан, заявив: «За мною не залишилося жодного радянського солдата…». Насправді на чужині лишалися сотні колишніх вояків 40-ї, серед яких — чимало етнічних українців. Через різні причини вони опинилися в руках моджахедів. Як склалися їхні долі? Скільком пощастило повернутись на рідну землю? Що відомо про тих, хто пропав безвісти? На ці й інші запитання АрміяInform відповів заступник голови Української Спілки ветеранів Афганістану, полковник у відставці, афганець Валерій Аблазов.
Довідково. Офіційною датою введення до Афганістану радянських військ досі вважають 25 грудня 1979 року. Мало хто знає, що ще влітку до цієї країни «перекинули» спецзагін КДБ «Зеніт», який з іншими спецпідрозділами проводив «заходи з нейтралізації контрреволюційних сил». 12 грудня 1979-го група найвпливовіших членів Політбюро ЦК КПРС ухвалила рішення ввести радянські війська для «надання інтернаціональної допомоги дружньому афганському народові». Незабаром його довели до вищого керівного складу Міноборони, а Генштаб ЗС СРСР визначив точний час перетину кордону — 15.00 25 грудня 1979 року. Проте «дружні» афганці не зрозуміли шляхетних намірів Кремля. Тільки-но перші підрозділи Радянської армії пересікли кордон, як їх обстріляли. 15 лютого 1989-го «інтернаціональна допомога» СРСР «братній країні» завершилася.
Через горнило афганської війни пройшло понад 160 тисяч громадян УРСР
— Знаю, що ви були учасником перемовин з афганською стороною щодо визволення військовополонених. Складно було розмовляти з учорашніми ворогами?
— Через горнило цієї війни пройшло понад 160 тисяч громадян Української РСР. Не повернулись з афганського пекла до рідних домівок понад три тисячі осіб. У полон потрапили понад 400 військовиків Радянської армії. Серед них чимало українців, призваних військкоматами УРСР. Коли ще точилися бойові дії, вдалося визволити 111 осіб, зокрема українців. Долі понад 50 осіб невідомі досі.
Ми проводили переговори, за столом яких сиділи і вчорашні вороги, які презентували легітимну афганську владу. Був там і професор Раббані — один із лідерів повстанського руху, під командуванням якого перебували тисячі озброєних людей. Попри всі протиріччя, знаходили порозуміння.
Афганська війна коштувала мінімум $70 мільярдів. Щодо втрат у техніці: тут радянська армія втратила 114 літаків, 332 гелікоптери, 147 танків, 1314 бронетранспортерів і бойових машин піхоти, понад 11 тисяч автомобілів.
— Переговори відбувалися на державному рівні?
— Так. Ця робота почалася після проголошення Україною незалежності. Молода Українська держава в цьому аспекті серед колишніх радянських республік, які теж мали таку проблему, була найактивнішою.
Упродовж 1992–2005 років діяла Міжвідомча робоча група з питань військовополонених і зниклих безвісти. До її складу входили представники Міноборони, СБУ, МВС, Національного товариства Червоного Хреста України й інших державних і громадських інституцій. Проблему полонених українців неодноразово піднімали на міжнародному рівні, зокрема, і з трибуни ООН. До її розв’язання залучали українські посольства в багатьох країнах, у тому числі, у прикордонних з Афганістаном.
«Під грифом «таємно» США передали в розпорядження матеріали, які проливають світло на багато досі невідомих подій і людей»
— Пошукові заходи проводили в самому Афганістані, в Ірані, Пакистані. Ми налагодили тісну співпрацю зі Службою розшуку Міжнародного комітету Червоного Хреста. У 2013-му в Україні створили Єдиний банк даних ДНК родичів військовослужбовців, які пропали безвісти.
Вдалося з’ясувати місця поховань трьох колишніх військовополонених: Валерія Кускова, Ярослава Клюби і Миколи Виродова.
Підтримуємо нині зв’язок із комісіями інших країн — колишніх радянських республік, представники яких воювали в Афганістані і теж прагнуть повернути своїх синів на рідну землю чи хоча б пролити світло на їхні долі. Після понад 30 років зберігання під грифом «таємно» США передали в розпорядження документи, відео- і аудіоматеріали, що проливають світло на багато досі невідомих подій і людей. Саме за сприяння колег ми дізналися про місце поховання останків військового льотчика майора Юрія Московчука, літак якого збито 15 червня 1981-го. Родина офіцера проживала в Івано-Франківську і користувалася підтримкою нашої ветеранської організації. Але через різні причини, зокрема пандемію, повернути останки на рідну землю ще не вдалося.
За мужність і героїзм, проявлені в боях, понад 40 тисяч українців нагороджені орденами й медалями, а 11 удостоєні звання Героя Радянського Союзу — найвищої відзнаки СРСР.
За нашого сприяння надана допомога в реалізації права на встановлення статусу інваліда війни і вирішенні питання про отримання компенсацій колишньому військовополоненому Віктору Назарову та матері загиблого в 1984 році військовослужбовця Тітаренка.
На початку 1990-х вдалося організувати зустріч Геннадія Цевми з батьком на березі річки П’яндж. З Миколою Бистровим зустрілися його близькі у Мазарі-Шарифі. Попри те, що він прийняв іслам, його умовили з часом повернутися додому. Повернувся до Маріуполя Віктор Назаров, до Дніпра — Валентин Дубина, до Харкова — Микола Виродов, до Одещини —Юрій Бурбело. До Луганська повернули і перепоховали знайдені в Афганістані останки Євгена Петікова.
«Для деяких військових афганська земля стала рідною…»
— Наприклад, Микола Левенець, у якого чотири доньки, має на чужині власний бізнес. На пропозиції відвідати Україну хоча б як гість, не реагує, посилаючись на те, що тут нікого з рідних уже немає. Більше афганцем, ніж українцем, почувається і Геннадій Цевма: маючи на руках всі необхідні для відвідин України документи й навіть квитки на літак, останньої миті він відмовився сісти у «Боїнг», що вилітав до Києва. Не знайшов себе в Україні і Микола Виродов, який теж потрапив до рук повстанців і залишився там після виведення радянських військ. Приїхавши в Україну, він за кілька тижнів залишив її. Його життя пізніше обірвалося на чужині.
Долі деяких військовиків, що опинилися на чужині, склалися трагічно. Наприклад, рядовий Віктор Балабанов потрапив у полон у середині 1980-х. За час перебування в Афганістані прийняв іслам, одружився. Незабаром загинув, підірвавшись на міні.
«Афганці» в теперішньому збройному конфлікті
— На захист рідної землі у 2014-му стали й «афганці»…
— Так. Багато колишніх побратимів пішли добровольцями на схід. А Олегу Міхнюку, заступнику голови спілки, присвоєно звання Героя України. Посмертно. Нині чимало «афганців» не тільки боронять наші східні рубежі, а й активно беруть участь у волонтерській діяльності на підтримку армії.
Інтерв’ю записав Сергій Зятьєв
