На Одещині суд визнав винною жінку, яка публікувала в чаті месенджера Viber інформацію про місця та час виконання завдань військовими територіальних центрів комплектування…
«Скажена», «Кобзарик», «Вікторівна», «тьотя Іра», «мама Іра»… Як тільки не називали друзі та побратими сержанта Ірину Шевченко. Де б вона не з’являлася – там ставало по-домашньому тепло і затишно, її усмішку сплутати з іншими було практично неможливо, адже вона наповнювала людей добротою й особливим просвітлінням. І, здавалося б, у цій жінці стільки любові, що вона може обігріти нею цілий світ, а її добрих задумів і планів могло б вистачити на декілька життів, та не судилося…
1 липня 2019 року під час виїзду на евакуацію пораненого поблизу с. Водяне санітарний автомобіль Hummer HMMWV, в якому Ірина з побратимом виконували це завдання, був обстріляний з протитанкового ракетного комплексу. Жінка була смертельно поранена, діставши вибухову травму та опіки. Її терміново доправили до 61-го військового госпіталю в Маріуполі, де її серце зупинилося. Того дня морпіхи не лише втратили свою «маму Іру», здавалося, що разом з її усмішкою згасла часточка душі підрозділу.
Тепер «Вікторівна» живе в пам’яті побратимів і тих, хто мав честь знати цю неймовірну жінку. Часто її згадує Юлія Іващенко. Вони разом з Іриною були волонтерами херсонського загону швидкого реагування «Влад» Товариства Червоного Хреста України, який почав свою роботу у 2014 році.
– З Ірою ми познайомились під час спільних навчань ЗШР (загін швидкого реагування), МЧС та інших рятувальників щодо спільних дій під час пожежі в жовтні 2014-го. Вона тоді вже була волонтером «Влада», а я щойно пройшла навчання та приєдналась до них. У загоні Іра мала позивний «Кобзарик» (бо Шевченко), а «Скаженою» вона стала на війні, – пригадує Юлія. – Іра була відкритою, доброзичливою, надійною. Постійно усміхалась і часто жартувала. Я не пам’ятаю її без усмішки. Цілеспрямована та безстрашна. Ми не були близькими подругами, але вона була близькою для мене людиною. Ми часто спілкувались за кавою. Про що? Ну, як дівчата, про різне. Коли вона вже пішла на фронт, то, окрім дівчачих розмов, часто розказувала про своїх побратимів, які стали її родиною. Вона їх дуже любила. Її загибель вплинула на моє рішення пройти вишкіл у Госпітальєрів та щодо моїх подальших ротацій.
Коли Ірина Шевченко підписала контракт і пішла служити у ЗСУ, вона стрімголов кинулася на передову. Колишній командир десантно-штурмового відділення десантно-штурмового батальйону 36-ї бригади морської піхоти Андрій Ярковий згадує про те, як взяв «Вікторівну» до себе на позицію як землячку.
– Вона у 2016 році витягувала мене, взагалі багатьох хлопців витягувала. Завжди рвалася у саме пекло. Тільки встигали прикривати. «Скажена» – перший медичний працівник, який був на «нулі» в найгарячіший момент. Не могла всидіти. А ще завдяки їй підрозділ завжди був ситий. Не знали, що таке сухпай, натомість смакували борщем. «Вікторівна» – була символом нашого батальйону. Так ним і залишилася, – розповідає Андрій.
Пригадав, як познайомився з Іриною Шевченко її побратим Микола на псевдо «Фікс».
– З першої миті було зрозуміло: переді мною жінка-воїн. Мужності та витримки їй було не позичати. Вона багатьох хлопців урятувала та й мені не раз надавала допомогу. Вона дуже хвилювалася за кожного воїна і дбала про них, дійсно, як мама. І не лише на полі бою, а й в буденних справах. У неї завжди можна було шукати розради як у психолога і як у досвідченого кухара. Так, її борщу та пиріжкам бійці оди присвячували! Але коли вона була з чимось незгодна, то краще було ховатись. Пам’ятаю, як волонтери привезли декілька ящиків енергетика. Ох, і лютувала «Вікторівна»! Лише уявіть, вона просто взяла сокиру й порубала їх, щоб ніхто не пив ту отруту. Коли її не стало, то був страшний удар для кожного, чорний день у бригаді. Я не знаю когось більш достойного звання Героя України, – говорить «Фікс».
Роман познайомився зі «Скаженою» у 2016-му, він тоді служив у добровольчому батальйоні, який стояв поблизу морпіхів.
– З нею ніколи не доводилося сумувати, вона завжди вміла підтримати. Характер у неї ще той був, але завдяки йому вона здобула повагу побратимів. Ніколи не чув, щоб її хтось ображав чи ослухався. Та й неможливо то було – вона ніколи за словом до кишені не лізла, за потреби могла й вилаятися, тож не давала ні себе скривдити, ні своїх підопічних. А ще вона була вірною. Бувало прийду до неї, а вона не в гуморі, щось буркотить про невдячних, певно, хтось з хлопців чимось не вгодив. Кажу її: «Навіщо тобі та морська піхота? Давай я тебе до нас заберу», у відповідь лише усміхнулась і відповіла: «Куди я від них подінусь?» – пригадує чоловік. – А ще Іра любила квіти. Війна не війна, а жінка все одно залишається жінкою. Ось ми й обривали покинуті клумби в садках й приносили їй букети охапками, щоб потішити. Тепер носимо квіти до могили…
Особливо підкосила загибель Ірини водія морпіхів cтаршого матроса Юрія Чехуна.
– Іра загинула в мене на очах. 1 липня 2019 року. Вони з Сергієм, водієм, обігнали мене. Останнє, що бачив у дзеркало заднього виду, – Іра сидить і усміхається. А через пару хвилин – пряме влучення ракети з ПТРК. «Вікторівни» не стало, – із сумом розповідає Юрій. – А через декілька місяців услід за Ірою загинув Степан Криль, якого вона любила як сина.
Війна зробила з Ірини Шевченко спочатку волонтера, потім військового медика, а згодом – вона стала мамою для кожного бійця зі свого підрозділу. Тому «Вікторівну» із морської піхоти завжди пам’ятатимуть, і ті спогади лягатимуть квітами на могилу, литимуться тихим сумом у молитвах і раз у раз виринатимуть у світлинах, на яких Ірина Шевченко назавжди залишиться такою, як її знали побратими – справжньою до останнього подиху.
«По дорозі, де смерть вирахувала вашу машину, так само летить медичний Hummer, щоб встигнути врятувати життя солдата. Приазовський степ так само, як того дня, пахне травами. Пряний запах чистить кров і фільтрує думки від усього несправжнього. Твоя смерть струснула свідомість, прибравши понти й амбіції, залишила душу оголеною під палючим сонцем серед квітучого степу у всіх на виду. Ти залишилася справжньою. Вірною завжди. Ти боялася в цьому житті одного: не встигнути. Ти все встигла, моя дорога. Війна тут. Ми тут. А ти доглянь там за пацанами. Спасибі тобі. Це було славне полювання» – так на сторінці в Facebook за рік після смерті подруги напише «Тайра». А ще побратими їй пообіцяють, що колись настане час, вони виставлять рахунок. По повній.
Фото з мережі інтернет
