Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
Щойно розпочалася російська агресія проти України, стало зрозуміло, що в нас бракує підготовлених військових психологів, спроможних допомогти воїнами повернутися до мирного життя після жахіття війни. Фактом є і те, що самим військовим буває складно звернутися до психолога. Проблема криється і у вкрай низькій довірі саме до «кабінетних» психологів, які навряд чи до кінця розуміють реалії бойових дій. Психотерапевт і психолог Тетяна Марініна про війну знає не з чужих слів. Нині вона має приватну практику, надає безкоштовну психологічну допомогу учасникам бойових дій та членам їхніх родин. АрміяInform уже розповідала про роботу військового психолога Тетяни Марініної і п’ять правил оновлення здоров’я військовослужбовця. Вирішили знову поговорити з нею про психологічну реабілітацію військовиків, які побували на фронті, й не тільки.
Що загострює фантомні болі війни
—Тетяно Володимирівно, як оцінюєте ситуацію у професійній психології на початку війни й нині?
— Деякі проблеми залишаються, проте позитивних змін уже багато. Насамперед покращився рівень психологічної реабілітації, прийшло розуміння, навіщо вона взагалі потрібна. А тоді ж мало хто розумів, що відбувається, і що з цим робити. Тоді я писала наукові статті, які відправляла і на міжнародні конференції. У них пояснювала, що це гібридна війна зі своїми особливостями. На волонтерських засадах, як і багато інших психологів Кризової служби Майдану, працювала в шпиталях Білої Церкви й Ірпеня. У 2014-му в Центральному військовому госпіталі вперше в житті виконала психологічний супровід удови загиблого героя Андрія Дерила, Аліни. Все було вперше, необхідних професійних навичок тоді бракувало. Україна не була готова до війни з Росією ні на науковому рівні, ні ментально. Пам’ятаю, у 2015 році роботу з військовим, учасником бойових дій, з яким опрацьовували негативні когніції, пов’язані з відчуттям провини за загиблого побратима. «Я ж бачив того руського у приціл, але ж у мене в голові ніяк не вкладалося, що ми й справді з ними воюємо. Це була мить, але вона стала фатальною і останньою для товариша, ніколи собі це не пробачу, і валитиму ворога жорстко. Бо, або ми, або нас, це війна…»
Натепер подібних сумнівів у військовослужбовців не виникає. Коло психологічної проблематики сьогодення, за моєю статистикою, це симптоми тривожності, соматизації, емоційне вигорання. І виникають вони на тлі нерозв’язаних соціально-економічних та інших питань, які постають перед діючими військовими та ветеранами, а також торкаються святого — їхніх родин. Ветеранам важко знайти роботу, їм радять із резюме вилучати саме цю фразу «учасник бойових дій». І це загальна тенденція, а не поодинокі випадки. Соціальна несправедливість, економічна нестабільність — усе це негативно відгукується на психологічному здоров’ї ветеранів, та на членах їхніх родин. У 2014-му, коли працювала волонтером у військовому госпіталі в Ірпені, я зрозуміла, що допомагати слід не лише воїнам, які бували в окопах, а й медикам, які теж їздять в АТО/ООС і переживають емоційні потрясіння. А хто їм допоможе? Пригадую трагічну смерть видатного хірурга, який, повернувшись із зони бойових дій, не витримав психологічної травми й скоїв суїцид. Я бачила, що лікарі працювали на верхніх межах норми, відчували фізичне та психічне перенавантаження. Пам’ятаю одного льотчика, капітана, котрий, коли його привезли в Ірпінь, розповідав, яких тортур зазнав від російських терористів у полоні. Бійців із різними пораненнями та травмами терористи закидали в вантажівку і возили купами. Той хлопець вважав, що йому пощастило, бо над ним так знущалися лише три доби, а вже після п’яти таких діб, за статистикою, мало хто виживав: вмирали від ран та ускладнень. Також наших виводили начебто на розстріли, але стріляли над головами. Через психологічний тиск багато хто втрачав розум. Тоді я не була готова до таких розповідей. Фактично на рівні професійної інтуїції підбирала правильні запитання, потрібні слова, психологічні техніки. Суттєво все змінив і допоміг професійний курс за ізраїльсько-американським проєктом у Києво-Могилянській академії. Це новітні технології психологічної реабілітації, новий для нашої психологічної науки травмафокусований напрямок, який я використовую й нині.
— Яким тепер спектром проблематики опікуєтеся?
— Здебільшого корективи внесли зміни в стилі ведення війни. Нині війна, як розповідають хлопці, вже не така. Але ж нервова напруга залишається. Щомиті може початися артобстріл чи пролунати постріл ворожого снайпера. Крім того, чимало учасників АТО/ООС, як це не гірко говорити, почуваються кинутими. Їм бракує розуміння соціуму, який вони захищали від війни й руйнації, соціальної справедливості, чесності стосунків. На мою думку, слід організувати соціально-психологічний супровід для надання необхідної допомоги в нагальних питаннях від ветеранських організацій. Штрафувати організації, де ветеранів не беруть на роботу. Щоб не було так, як у ветерана, який звернувся до мене за консультацією. Він хоче позбутися відчуття тривожності, яке посилюється не від спогадів про війну, а від брехні та облесливості в мирному житті. Наприклад, коли знову отримуєш відмову на співбесіді в роботодавця. Здається, і фах відповідний є, стаж, досвід, і запрошують на співбесіду, натякаючи, що усе гаразд. А як дізнаються, що воював на Донбасі — все, ви нам не підходите. А відтак — проблеми в сім’ї, сварки, розлучення. Усе більше почали приводити дітей, які це надзвичайно гостро переживають. Недавно був пацієнт, який на фронті втратив частину ноги. Проте щодня він бігає по сім кілометрів. Здавалося б, усе добре. Та тільки-но загострилися проблеми в родині, підвищилося психоемоційне навантаження, у нього починаються фантомні болі. Треба розуміти, що люди, які ціною свого життя захищають нас від російських агресорів — це герої, справжні патріоти, найсміливіші, це сіль землі нашої. Тому і ставитися треба до них відповідно. Так, війна змінює психіку. Але вони заслуговують на гідне сприйняття у соціумі, на отримання (а не обіцяння) пільг від держави, на професійну психологічну реабілітацію.
Бойовий стрес — річ індивідуальна
— Тетяно Володимирівно, а за якими симптомами можна визначити психологічні проблеми?
— У район АТО/ООС йдуть нормальні люди, більш того, найкращі з нас, цвіт нації. Проте вони потрапляють у ненормальні ситуації війни. А в кожного свої ресурси, і кожен переживає бойовий стрес індивідуально. Події, свідком яких був той чи інший військовий, мають такий травматичний наслідок, що інколи людина не може сама собі відповісти на запитання «Чому?», «За що?», «Для чого?» Це відображається на рівні мозкової організації. Спостерігається підвищена тривожність. Її можна виявити навіть методом активного спостереження. Людина гіперзбуджена, у неї тремтять руки, напружені м’язи обличчя, змінена міміка. При цьому вона може навіть усміхатися, але така усмішка — скоріше психологічний захист. Тим людям, які дуже активно намагаються довести, що з ними все гаразд, особливо необхідна допомога. Коли рівень тривожності виражений клінічно чи субклінічно, фрустрацію потрібно знімати за допомогою психотерапевта. У деяких випадках необхідна комплексна медико-психологічна допомога.
— Але ж до лікаря звертаються час від часу, а в колі рідних ветерани перебувають постійно. Як рідним поводитися, щоб не зашкодити близькій людині, яка повернулася з фронту?
— Її треба любити й розуміти. Потрібно відчувати, коли з нею варто говорити, а коли краще промовчати. Я б порадила спершу дати ветеранам можливість виспатися та відпочити. Дуже допомагає, коли дружина та чоловік сідають і прописують список тригерів (подій, що викликають у людини, хворої на посттравматичний стресовий розлад, раптове повторне переживання психологічної травми). Наприклад, я свого чоловіка, теж учасника АТО/ООС, попереджую, коли збираюсь вмикати світло. Бо на різкі звуки, спалахи, неочікувані рухи бійці можуть по-своєму реагувати. Коли вони сплять і їм сняться жахи, потрібно повторювати: «усе добре, ти дома». Варто уникати таких дієслівних форм, як, для прикладу, «не бійся», бо людина не чує «не», вона чує лише «бійся». Краще казати: «усе добре», «навколо всі свої», «я з тобою». Тим, хто любить та вірить у своїх чоловіків, братів, товаришів, серце підказує, як зробити так, щоби простір людини, яка зазнала бойового стресу, зберегти. Гадаю, що війна — це іспит на зрілість для жінок і для чоловіків. І не всі його проходять.
Формувати психологічну стійкість слід ще зі школи
— На початку розмови Ви згадали, що сім років тому мало хто розумів, що таке психологічна реабілітація. Що треба зробити, аби така ситуація не повторилася?
— Усе має починатися зі школи. Потрібно розповідати дітям різної вікової категорії, як стабілізувати себе під час психоемоційного перевантаження, що робити, щоб не вигоріти емоційно, де брати ресурси. Для цього існують різні техніки. Людям змалку слід пояснювати, що як комп’ютеру періодично варто запускати антивірус, так і нашому мозку, бо він теж переробляє інформацію. Дітей обов’язково потрібно навчати патріотизму, розказувати правду історичну. І це все має продовжуватися у вишах. Якщо це напрямок спеціалістів, то вони мають проходити травмафокусований курс психології та психотерапії. Обов’язково диференціювати психологів — за якими напрямками та з якими віковими категоріями вони працюють. Має бути жорсткий відбір людей, які працюють з людськими душами. На мою думку, професійно підготовлені психологи медичного профілю не повинні підпорядковуватися психіатрам, а лише співпрацювати з ними. Інакше нормальної реабілітації не буде. Психологи медичної практики мають працювати з людьми здоровими. Їхня робота має тісно переплітатися з діяльністю людей, які працюють у військкоматах, з профдіагностами (це не психологи, і не психіатри). Має бути спільний облік і взаємодія. Окрім того, слід співпрацювати з психологами соціального профілю. Тобто, має бути три галузі: соціальні психологи, які працюють з сім’ями, ведуть картки людини з дитсадка; психологи, які працюють у військкоматах, профдіагности, профайлери — у них уже інші техніки; медичні психологи. Нині є дуже багато хороших розробок, але між психологами потрібна взаємодія. Наприклад, в Ізраїлі для таких спеціалістів надають навіть санаторії, де вони в неформальній обстановці спілкуються, відпочивають, для них проводять тренінги. Було б непогано, якби і в нас створювали подібну культуру спілкування.
— До речі, про школи. Здається, Ви вже займаєтеся такою роботою? Принаймні, з вихованцями Київського військового ліцею імені Івана Богуна, де навчається Ваш молодший син…
— Так, у січні ми провели з ними лекційно-практичне заняття на тему: «Бойовий стрес, типи реакції на стрес. Перша психологічна допомога в екстремальних умовах у надзвичайних ситуаціях. Психотехніки підвищення психологічної пружності».
Усі отримали задоволення від спілкування та опанування нового досвіду. Як кажуть, той, хто попереджений, той озброєний. У мене залишилися надзвичайно приємні враження! Такі діти є гарантами нашого успішного і захищеного майбутнього. Щиро дякую офіцерам і вихователям Ліцею за самовіддану і гарну роботу!
— Дякую за розмову! Успіхів вам у непростій роботі!
