Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Ми з Богданом познайомилися на Майдані. Обидва приїхали із західної України підтримати Революцію Гідності. Я з Тернопільщини, він зі Львівщини. Саме на Майдані вперше побачили одне одного. Богдан уже мав своє псевдо «Лісоруб», яке йому дали французькі журналісти, бо якось за одним махом нарубав цілу машину дров для майданівців. Там він був з листопада 2013-го, відразу після того, як побили студентів. На початку грудня звільнився з роботи й пішов боротися за Україну.
Я колись працювала у військовій частині. Потім — в одному з київських ресторанів (вмію смачно готувати). Мала непогану роботу й добру зарплату. Але ж коли по телевізору побачила, що робиться в центрі столиці, пішла у Будинок профспілок готувати їсти майданівцям. Потім події почали набирати обертів. Дехто з моїх колег боявся виходити до хлопців розносити їжу. А у мене такий характер, що маю все контролювати. Мушу бути в курсі подій, знати, що всі нагодовані. Тому я вже не варила їжу, а розносила її. Коли у січні на Грушевського почався штурм, все одно вибігала між усіма, щоб принести хлопцям гарячий чай і каву, канапки. От тоді вперше мене запримітив Богдан.
Потім розказував, що й раніше бачив, як я ходила між наметами, завжди брав каву, хоча ніколи її не любив (сміється). Але кохання ні я, ні він не шукали. Чому? Не час був та й не місце для цього. Я тоді давно була вдова, сама виховувала двох дітей. Богдан був розлучений. Проте одного разу він таки подивився на мене зовсім інакше.
Пригадуєте, 18 лютого почався штурм? Я пам’ятаю, як тоді все відбувалося. Хтось ховався в укриття, хтось укріплював барикади…
Я швиденько вибігла принести хлопцям каву, щоб хоч щось на сніданок кинули до рота. Мов навіжена бігала між барикадами: тим наливала каву, тим доносила канапки. Не було часу на роздуми чи страх. Пам’ятаю, біжу з боклажком, бачу, чиїсь блакитні очі дивляться прямо на мене. Глянули раз, другий… Богдан каже, що саме тоді в нього всередині щось тьохнуло. Каже, дуже вразила його саме тим, що не втекла.
Десь о 12-й годині біля Богдана розірвалася граната, осколками від якої йому посікло ноги та спалило трахею. Хлопці винесли його в «майданівський шпиталь» (нині там бібліотека). І після того ми не бачились. Цілих три тижні. Його підлікували у Трускавці, і він знову повернувся на барикаду.
Богдан сказав: «Ходімо, я покажу тобі Ріо-де-Жанейро!» —
і показав барикаду на Грушевського
Пригадую наше перше побачення. Я разом з дівчатами з кухні грілася біля бочки, раптом приходить Богдан і каже: «Ходімо, я покажу тобі Ріо-де-Жанейро!» Взяв мене за руку, глянув тими голубими очима, я і пропала. Хотів показати барикаду на Грушевського. Запросив мене в гості. Я і пішла. Не боялася. Бачила, що за ним можна й у вогонь, і у воду. Ми зайшли у штаб, що був у підвалі. У них тоді наметів не було, всі спали по черзі під брезентом. А хто дуже змерз, той ішов грітися на Майдан. Його намет на Майдані називався «Барбакан» — це був творчий намет, у якому серед інших був відомий художник Андрій Єрмоленко. Богдан з побратимами ходили до нього додому помитися, передягтися.
На барикадах я йому подавала «коктейлі Молотова», бачила, як цей чоловік «горить» у бою. Розумієте, він — революціонер. З таким не страшно ні на війні, ні у житті. Я тоді ним зачаровувалась і захоплювалась. Але що будемо разом, навіть подумати не могла. Хоча він запевняє, що вже тоді знав, що я стану його дружиною.
А тоді сталося так, що «беркутівці» забрали мене з іншими майданівцями у відділок міліції, де протримали три дні. Нас возили містом, не знаючи, куди «прилаштувати». Багато кого після цього так і не знайшли…
Потім Богдан разом з іншими добровольцями поїхав на Схід. Я ж залишалася на Майдані. Якось у липні він відпросився у начальника штабу на кілька днів і приїхав до Києва.
Каже, що дуже захотів мене побачити. Почав шукати, але не міг знайти. Бо після того, як я ще взимку, звільнившись з міліцейського полону (завдяки журналістам і волонтерам, які пікетували відділок), одразу ж вирішила заховатися, видалила свою сторінку в соцмережі, змінила телефон, щоб не постраждала моя сім’я… Так мене не могли знайти навіть батьки. Хоча я весь час продовжувала стояти на Майдані.
Коли раптом мені повідомляють, що мене шукає «Лісоруб». Приїхавши до столиці, він прийшов до сотників: «Де знайти Яру?» Ніхто не казав. Бо не знали, чого саме він мене шукає. Боялися за мене. Богдан ледь не луснув зі злості. Каже: «Я хочу з нею одружитися. Люблю її». Запевнив, що приїхав з війни не для того, щоб жартувати. Дав їм годину часу. Сказав: «Не знайдете, буде вам непереливки!» Вони зрозуміли, що Богдан налаштований серйозно й виказали мене.
Богдан розбудив мене о другій ночі: «Сьогодні ми беремо з тобою шлюб»
…Богдан прибіг у намет, де я спала, о другій ночі. Розбудив і каже: «У нас сьогодні з тобою шлюб». Я спросоння не зрозуміла, що від мене хочуть, і знову заснула. Де ж я могла подумати, що Богдан уже зі всіма домовився?! Вранці дивлюся — священники йдуть. І тут мені стало не до жартів. О дев’ятій ранку волонтери мені принесли білу сукню. Я у неї, правда, ледве вмістилася. І український віночок на голову. Були в нас і обручки, і весільний букет, і навіть коровай. А от за білі шлюбні мешти Богдан не подумав, тому я йшла у своїх темних босоніжках.
Це був липень 2014-го. Ми поспішали з Майдану Незалежності (де стояв мій намет) на третю до церкви на вінчання. Він у камуфляжі з фронту — героїчний воїн. Я — справжня наречена. Йшли з українським прапором і у колі друзів, пробиралися крізь барикади. Як раптом почав періщити рясний дощ… Я глянула в небо й сказала: «Боже, якщо Богдан — моя доля, дай цьому дощу стихнути». І за п’ятнадцять хвилин до нашого вінчання дощ вщух, а натомість з’явилися дві неймовірно яскраві веселки. Тоді всі наші сумніви зникли. Ми йшли до шлюбу, міцно тримаючись за руки. Коли проходили по Інститутській — там ще виднілась кров наших побратимів — Небесної Сотні, ми пообіцяли, що та наша присяга буде не лише перед Богом, а перед усіма, хто віддав свої життя за нас і нашу свободу. Щоб ми жили й, поєднавши свої долі, разом йшли до перемоги.
Ми були щасливими три дні. А тоді… Богдан повернувся на фронт.
За все життя стільки не молилася, як у той час, коли Богдан був на війні
Я проплакала пів дня, але знайшла в собі сили підтримати його. Стала волонтерити. Привозила одяг, продукти й залишалася у чоловіка на два-три тижні. Прала й варила їсти хлопцям з «Айдару». Хотіла бути з Богданом там постійно, але він не дозволив. Просилася, що не буду стріляти, а тільки готуватиму їжу, але мій «Лісоруб» був невблаганним. Знаєте, я молилася і вранці, і ввечері, щоб Господь його вберіг. Мабуть, за все своє життя я стільки не молилася, як у той час, коли Богдан був на війні.
Після поранень і важкої контузії Богдана я ночувала під госпіталем і молилася, щоб тільки жив. Так гарнізонний храм Петра та Павла для мене став особливим місцем. Тут я молилася за чоловіка, поки він лежав без тями, й вірила, що Бог мене почує. Бо ми ж, як ті два крила: якщо одне буде зламане, то друге не полетить…
Знаю, мій чоловік бачив справжнє пекло боїв. Не раз заглядав у вічі смерті й не раз повертався практично з того світу… І хоч як напружено та страшно було, під вогнем за крок від смерті, каже, думав лише про одне. Як там я — його дружина. Знав, що точно чекаю, молюся за нього.
А найбільше знаєте, чого боявся? Померти у ліжку. Каже, що воїн повинен захищати свою землю і померти як герой. Для мене він направду є героєм.
Ми часто згадуємо обіцянку, якою присягали одне одному на вірність — завдяки їй досі разом
Нині ми часто згадуємо обіцянку, якою присягали одне одному на вірність і вічну любов: «І в радості, і в горі, і до кінця…» Завдяки цій присязі ми досі разом. Вона дала нам сили пережити всі випробування…
Мій чоловік і досі невимовний романтик. Такий, як був на Майдані, коли мені приносив яблучка у намет, ромашки, цукерки. А був випадок, що й футболку приніс. Щоб ви розуміли, на Майдані ми з ним мали навіть спільний одяг — три пари шкарпеток на двох і футболки мали спільні. А коли вже був на сході, то міг через усю Україну приїхати до мене попутками на ніч… І через кілька годин повертався. Було таке, що ще вранці з ним говорила телефоном, а вночі він уже був у Тернополі.
Після останнього поранення здоров’я у мого Богдана похитнулося. Його комісували. Бо майже рік він пролежав у різних лікарнях. Я двічі на тиждень їздила до Києва електричками, щоб було дешевше. А потім була моральна травма. Гасив її алкоголем. Нікуди не ходив, пив удома. Це тривало, на щастя, недовго, бо я сказала: «Ти, Богдане, герой. Ти пройшов Майдан, на фронті не раз потрапляв під кулі. Якщо ти зіп’єшся, я тебе, звісно, не покину, бо і в горі, і в радості присягала бути з тобою. І йшли ми до каплички Небесної Сотні, де ще добре не висохла кров загиблих і поранених. Чи про таке життя ти зі мною мріяв, якщо поруч пляшка? А хто розкаже потім правду дітям, хто напише історію, як не ти?»
І одного прекрасного дня він зав’язав. Я зрозуміла, причина — наша любов. І хоча війна на передовій для нього закінчилася на початку 2017 року, він не раз туди повертався як волонтер. Привозив хлопцям необхідні речі. Їздить по школах і розповідає дітям правду про війну. Пише книгу про події на Майдані й на Сході у перші роки війни. А також разом з волонтерською сотнею «Львів» допомагає хлопцям-візочникам. Я намагаюся завжди бути поруч. Знайомі дивуються: як це можна бути 24 години разом і не сваритися. Можна. Якщо довіряти й кохати безмежно, тоді часу для суперечок не буде…
Так ми щодня встаємо, щодня робимо все від нас залежне, аби наблизити нашу перемогу. Адже маємо свій інтерес — пообіцяли собі: щойно війна закінчиться — відгуляємо пишне весілля. Сподіваємося, воно відбудеться уже найближчим часом!
Дружина Богдана Загурського — Яра Березій
