Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Події на Сході України вже стали історичними, але війна та окупація тривають й дотепер. Це непроста сучасність, яку нам допомагають осмислити саме мистецькі твори. 3 лютого в межах дискусійного ПЕН-клубу відбулася розмова «Усвідомити і зберегти: як ми вчимося говорити про різні обличчя війни».
До обговорення долучилися Станіслав Асєєв, Олена Білозерська-Воронова, Валентин Васянович, Наталя Ворожбит та Вахтанг Кіпіані. Усі вони увійшли до коротких списків Шевченківської премії у категоріях «Кіномистецтво» та «Публіцистика, журналістика». Модератором дискусії став ведучий «Свободи слова» Вадим Карп’як.
Як зазначали учасники дискусії, обличчя війни − це не тільки обличчя війни, що почалася у 2014 році, а й тої, яка тривала ще раніше.
− Вагома частина суспільства, не тільки на окупованих територіях, не усвідомлює цього саме через характер гібридної війни. Нині Росія відкрито не оголосила війну, чим і користуються російські пропагандисти. Тому перше питання – усвідомити, з ким ми воюємо, а друге – коли ж ця війна почалася. Російська Федерація з початку існування СРСР − це класичний ворог України, який прагне знищити нас або фізично, або політичним шляхом. Тому війна розпочалася дуже давно, − наголосив автор збірки есе «В ізоляції» Станіслав Асєєв.
Засновник «Історичної правди» та автор книги «Справа Василя Стуса» Вахтанг Кіпіані додав, що місцеве населення південних та східних областей війни не бачить, адже її там майже не висвітлюють. В Україні проросійські медіа можуть поширювати будь-яку інформацію, яка шкодить дипломатичній, політичній та, головне, військовій позиції України. Тільки поділ на «нас» та «ворога» може надати чіткий статус війни.
Учасники дискусії наголосили на необхідності зображення обличчя війни. Вадим Карп’як підкреслив, що на сьогодні є три базові образи: обличчя солдата, що захищає, обличчя ворога та обличчя мирного населення, яке потерпає. Водночас ці образи можуть проявлятися в екологічній катастрофі – неможливості проживати на території.
Про важливість зображення образу ворога на війні згадав режисер фільму «Атлантида» Валентин Васянович.
− «Атлантида» – це фільм про результат війни та деструкцію цілого регіону. Ворог там не присутній прямо, а зображений у мертвих солдатах ворожої сторони. Я стрибнув вперед, аби позбутися шаблонного образу ворога, − згадує Валентин.
Авторка книги «Щоденник нелегального солдата» Олена Білозерська-Воронова переконана, що дуже важливо говорити про втрати, але для того, аби війну не забули, варто говорити й про перемоги − давати позитивний меседж.
− Для того, щоб війна зачепилася в колективній свідомості, достатньо одного культурного продукту, який буде сприйматися на світовому рівні, − додав Станіслав Асєєв.
Наприкінці, режисерка фільму «Погані дороги» Наталка Ворожбит зазначила, що одним з позитивних наслідків війни стало те, що відбулася переоцінка цінностей. Після 2014 року Україна почала відчувати власні кордони, які до цього були розмитими.
Підготували Анна Кравченко та Катерина Заносієнко
