У 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка чекають на готових повернутися після СЗЧ і гарантують справедливе людяне відношення. Про це розповів…
Дивлячись на цю пару, ніколи не здогадаєшся, що познайомилися вони на війні. Ніжні погляди, лагідні розмови… Чудова подружня пара, сповнена любові й добра одне до одного.
Та починалось усе не так романтично.
Липень 2014-го. Він боєць роти спеціального призначення «Айдару», який пройшов Афганістан, вона відчайдушна «Тереза», яка після Революції Гідності разом з іншими майданівцями поїхала на війну й потрапила в один з добробатів.
Того ранку Ігор Козуб саме повернувся з підрозділом з важкого завдання — голодний, стомлений після безсонної ночі боїв, увесь у багнюці та, як завжди, суворий і мовчазний. А Людмила (тоді Айсін на псевдо «Тереза»), яка хапалася за будь-яку роботу, аби лиш допомогти нашим захисникам у батальйоні, одразу почала метушитися, щоб нагодувати.
У той наднапружений час жінка, яка ще досі не до кінця оговталася від того, що опинилась усередині справжньої війни — з боями, вибухами… смертями — хоча вже майже місяць була на Донбасі, сприйняла його як ще одного побратима, з яким служитиме найближчим часом. Він же, побачивши її привітну усмішку й щирі очі, одразу подумав: «От би мені таку турботливу й красиву дружину».
Так виснажений боєць, попри втому, ще пів години стояв, дивлячись на неї. Й не помітив, що чи не вперше за останній місяць так щиро й заворожено усміхався.
Відтоді Ігор утратив сон. Та залицятися до Людмили, яка сподобалася йому з першого погляду, відверто не смів. Думав, що жінка, яка має аж п’ятеро (!) дітей, точно не може не мати чоловіка. Людмила також, гадаючи, що такий статний і мужній чоловік, який на «цивілці» був досить успішним підприємцем-будівельником, точно мав дружину. Тож теж не дивилася на нього як на залицяльника. Хоча якась невідома сила їх постійно зводила докупи.
Разом вони об’їздили найгарячіші точки Донбасу: Золоте-4, Щастя, ТЕЦ, Трьохізбенка, Луганський аеропорт… були скрізь, де воював їхній «Айдар».
— З перших днів у батальйоні я робила все, на що вистачало сили. Возила хлопцям на передову продовольство, медикаменти, допомагала з побутом. Тільки лише не стріляла… Як мати, яка дала життя п’ятьом прекрасним діткам, просто не могла брати до рук летальну зброю, — каже Людмила.
Далі Людмила Михайлівна займалася ексгумацією тіл загиблих українських воїнів. Від психологічного (та й фізичного) перенавантаження її організм запротестував. У грудні 2014-го у неї стався мікроінсульт. Далі — місяць реабілітації, а потім знову — передова.
— Після недуги зрозуміла: на фронті воїнам потрібні не лише берці чи продукти. Добре слово — не менш важливе на передовій. Бо там, де постійне напруження і загроза життю, людям треба в щось вірити. Довгі місяці перебуваючи на війні, навіть сильні воїни виснажуються, втомлюються й потребують підтримки. Я зрозуміла, чому побратими завжди приходили до мене за добрим словом, спершу як до матері, потім як до духовної наставниці. Тож 2017-го здобула психологічну й духовну освіту, щоб офіційно стати для них і наставником, і психологом. Тобто капеланом ЗСУ, — розповідає Людмила.
Жінка каже: може б не знайшла в собі стільки сил, не витримала б усього цього, якби не він.
— Ігор завжди намагався бути поруч і допомогти чим міг. Якось мені треба було терміново завантажити автівки, а моїх солдатів поруч не було. Я підбігла до нього і кажу: «Ігорю, як добре, що ти є, ти мені потрібен!» Тоді він «пожартував», мовляв, дуже щасливий, що нарешті став мені потрібен. Я усміхнулася. Вже набагато пізніше зрозуміла: мені лише здалося, що то був жарт. Адже Ігор з тих людей, які все говорять чесно й прямо, — каже пані Людмила.
Однак попри «жарти» зустрічатися вони почали аж у 2015-му. Завдяки щасливому випадку.
Лютий 2015-го. Людмила й Ігор, як часто це бувало, разом виїхали на передову, він на завдання, вона привезла забезпечення у батальйон. Потрапили на вечерю до побратима. Той, знаючи історію довоєнного життя обох, жартома прохопився: «От подивіться, яка ви гарна пара! І чого не зустрічаєтеся? Обоє ж неодружені!» Почувши це, Ігор одразу зрадів, що має можливість освідчитися жінці, про що так давно мріяв. Людмила, яка мала свою не надто успішну історію заміжжя й досі боялася стосунків з чоловіками, відчула, що нині має повне право подивитися на нього — бо ж неодружений.
Весілля зіграли напередодні нового року — 27 грудня 2019-го. Ігор просив її стати дружиною ще задовго до того — дуже наполегливо. Адже боявся, що трохи забобонна у цьому питанні Людмила наступного року, який мав бути високосним, знову відтермінує цю подію.
— Спочатку я боялася, чи зможе Ігор прийняти моїх дітей. Хвилювалася, як до них ставитиметься. Та й думала, як ми з ним уживемося разом. Адже довгі роки він жив сам. Розлучився з першою дружиною дуже давно. Але коли побачила, як він дбає про моїх дітей, допомагає моїй донці з уроками, як спілкується зі своїм сином від першого шлюбу — моє серце розтануло. Потім помітила, що ревнує мене до інших чоловіків, які намагаються залицятися до мене, і дає їм зрозуміти одразу, що я — зайнята. Тоді зрозуміла — це точно любов, — усміхаючись каже жінка.
Нині Людмила та Ігор уже не їздять на передову, не бігають під обстрілами, але армію не залишають. Хоча Ігор повернувся до цивільної професії, досі час від часу допомагає українським захисникам як волонтер. Людмила ж змінити однострій на цивільне вбрання не змогла. Уклала контракт зі Збройними Силами й продовжила свою військову службу в Командуванні Сил Логістики.
Нещодавно пані Людмила отримала своє чергове військове звання — старший сержант. А пан Ігор продовжує підтримувати її й допомагати.
— Ми обидва були на Майдані під час Революції Гідності (хоча тоді ще не знали одне одного). Разом служили, разом воювали, разом пішли на «дембель» — в один день. Нині разом живемо й маємо на двох уже шестеро дітей і вісьмох онуків (!). Для нас вони найбільше багатство й найбільша любов у світі, — каже Людмила Козуб.
Та попри те, що є й ті, хто звинувачує матір, яка поїхавши на Донбас, залишила нащадків самих удома, пані Людмила знає, що діти на її боці та пишаються мамою, яка саме заради них і опинилася на війні.
— «Мама на війні, щоб війна не прийшла до нас», — якось сказала моя молодша донька Даніела, коли її з докором запитали, де ж мама й чому до школи її привела не вона, а доросла сестра. Ця відповідь була за нас обох. Я усвідомила, що донька розуміє та підтримує мене. Це дуже важливо для мене як для жінки й мами, — ділиться Людмила.
Тож вона дуже пишається, що торік отримала почесне звання «Мати героїня».
— Заради дітей ми поїхали на Донбас, заради них воювали, ризикували своїми життями, заради них були готові померти. Адже щиро переконані, що за бездіяльність і боягузтво батьків потім платять їхні діти й онуки своєю волею. Ми ж хочемо, щоб наші діти були вільні, щоб жили у незалежній і мирній країні, — переконана Людмила Михайлівна.
Нині Ігоря й Людмилу можна зустріти не лише в камуфляжі, а й у цивільному вбранні. Однак завжди закоханих і завжди з усмішкою. Адже пройшовши війну, подивившись смерті в очі, ця пара добре знає цінність життя. Тому спішить жити на повну й насолоджуватися одне одним і родиною.
— І хоча ми вже не на війні, армія не зникає з нашого життя. Щодня ми дізнаємося новини з батальйону, стежимо за справами на фронті. А коли наші друзі не на передовій — завжди чекаємо їх на гостину. Бо ж це вже не просто побратими — це наша родина. Що бачила створення нашої сім’ї, нашу любов і є свідком нашої долі, — каже Людмила.
За їхнім прикладом створилося ще кілька пар з батальйону. Людмила й Ігор щиро раді, що попри війну й небезпеку люди змогли відкрити свої серця світлому й щирому почуттю.
— На війні почуття інакшими бути не можуть. Щира любов, щира дружба, навіть злість — щира. Там немає місця напівтонам. Тому вірю, пари, поєднані на війні, просто приречені бути щасливими, — каже Людмила Козуб.
