Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
Служба в техніків літаків важка. Вони прибувають на військовий аеродром за чотири години до початку польотів. Персонально відповідають за те, аби в небо підіймався справний борт. А залишають летовище лише за кілька годин після повернення їхніх літаків на стоянку. Вдень і вночі, у дощ, спеку, мороз під постійним аеродромним вітром техніки крутять гайки, перевіряють системи, встановлюють та знімають блоки й акумулятори, виконують багато іншої важкої роботи. Донедавна це була сфера відповідальності лише чоловіків. Але нині за справу беруться й жінки. І поки філологи міркують над прийнятністю і доцільністю існування фемінітиву «технікиня», жінки-офіцери Івано-Франківської авіаційної бригади наполегливо виконують обов’язки на посадах техніків. В їхніх руках — технічне «здоров’я» багатоцільових винищувачів четвертого покоління МіГ-29. До уваги читача три історії дівчат, які обрали ще донедавна нежіночий фах.
«Усі військові моєї родини відмовляли мене від служби у військовій авіації» — Анастасія Ламанова
— Я з дитинства мріяла про екстремальну професію — хотіла стати пожежником, — розповідає старший технік обслуги обслуговування авіаційного обладнання старший лейтенант Анастасія Ламанова. — Потім подумала, що можу не справитись. Раптом не вистачить сил врятувати когось під час пожежі? Тоді звернула увагу на інший фах — мій дід служив бортовим авіаційним техніком у бригаді армійської авіації на Львівщині. Мені його робота подобалась і я подумала, що також хочу бути авіатором. Утім, мій шлях у професію не був простий і прямий. Два роки я здобувала фах економіста у Вінницькому технічному коледжі. А потім це навчання таки полишила і вступила до Харківського національного університету Повітряних Сил (ХНУПС). Мій батько — військовий, моя бабця — працівник Збройних Сил України. Так от, всі військові моєї родини відмовляли мене від вступу і служби в армії. Казали, що це нежіноча справа. А про фах техніка літака й чути не хотіли, пропонували навчатися принаймні на психолога. Та я наполягла на своєму.
У 2014 році Анастасія вступила до ХНУПС, а у 2019 році отримала перше офіцерське звання.
— Я була четверта в рейтингу оцінок серед тридцятьох курсантів моєї спеціальності. І це дало мені право однією з перших обирати місце служби. Навчаючись в університеті, я намагалась побувати всюди, де є військова авіація. Під час стажувань, відряджень, участі у спортивних змаганнях відвідала практично всі авіаційні з’єднання Повітряних Сил. Найбільше сподобалася Івано-Франківська бригада. Тож сюди я й була скерована після випуску.
До своєї роботи Анастасія ставиться надзвичайно ретельно.
— Я готую авіаційне обладнання літака до польоту. Це дуже відповідально. Я маю все перевірити, щоб політ був успішний. Під час підготовки літака до польоту залишаю вимкненим свій мобільний телефон, аби мене взагалі нічого не відволікало від роботи.
«Не можу сказати, що це легка робота» — Аліна Драчук
Як під час польотів минає звичайний робочий день старшого техніка обслуги обслуговування авіаційного обладнання, розповідає лейтенант Аліна Драчук:
— Основні наші завдання — перевірити систему забезпечення киснем, встановити акумуляторні батареї, перевірити систему електроживлення та комплекс приладів. Зі своїм обладнанням ми йдемо від літака до літака і готуємо їхнє авіаційне обладнання до польотів. Після приземлення знову приступаємо до його обслуговування — готуємо до повторного вильоту, перевіряємо роботу систем, за потреби заправляємо киснем. Після завершення всіх польотів — проводимо післяполітну підготовку, знімаємо акумуляторні батареї. Взимку все це робити набагато важче. Не можу сказати, що це легка робота. Акумулятори важкі, вітер пронизливий, відповідальність велика. Та в нас тут — дуже гарний колектив. З добрими людьми поруч можна виконувати важкі завдання.
Аліна служить у бригаді лише пів року. Вона — випускниця Харківського національного університету Повітряних Сил 2020 року. Її батько служив техніком літака.
— Мені його робота дуже подобалася, — каже Аліна. — Я бувала на аеродромі і ловила себе на думці, що теж хотіла б бути військовим авіатором. Тоді почала дивитися, хто яку роботу виконує на аеродромі, щоб обрати для себе фах. Так вирішила стати техніком авіаційного обладнання. Усі в моїй родині пишаються моїм вибором і моїми досягненнями.
«У дитинстві я бачила лише красу літаків, в університеті побачила їхню складність» — Вероніка Жук
У родині лейтенанта Вероніки Жук військових авіаторів немає. На вибір майбутньої професії вплинуло те, що вона росла неподалік військового аеродрому в містечку Чугуєві.
— З дитинства я хотіла служити в авіації. Підписала контракт і стала експедитором вузла зв’язку навчальної авіаційної бригади, — каже Вероніка. — Згодом вирішила вступити до Харківського національного університету Повітряних Сил. Навчалася за спеціальністю «літаки і двигуни». Це було важко. У дитинстві я бачила лише красу літаків, в університеті побачила їхню складність. Я могла обирати подальше місце служби, бо мала достатньо високе місце в рейтинговому списку. Обрала авіабригаду в Івано-Франківську і не розчарувалася. Тут є чому повчитися у досвідчених техніків – старші колеги залюбки діляться досвідом.
Вероніка Жук — старший авіаційний технік. За старшим авіаційним техніком закріплений один конкретний літак. Він відповідає за готовність цього повітряного судна до польоту, за його справність і бойову готовність. Старший технік зустрічає пілота біля літака, випускає літак в небо і потім, звичайно, чекає повернення на аеродром. Однак Вероніка ще такого «свого» літака не має. Працює з різними винищувачами бригади.
— Напевно, кожен технік з особливими почуттями чекає повернення літака на аеродром, — розповідає Вероніка. — І коли льотчик говорить, що зауважень немає, зітхає з полегшенням.
Анастасія, Аліна і Вероніка кажуть, що обраний фах їм подобається. Вони виконують свою роботу так, аби не бути слабкою ланкою у великому колективі військових авіаторів. Наразі тут на посадах технічного персоналу служать вісім жінок.
Фото Романа Ющака
