Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
— Найбільше, чого я боявся, — це те, що батько після бою не зателефонує. Я робив вигляд, що спав, а насправді лежав до третьої чи четвертої ранку і слухав, чекав того дзвінка. Потім підривався, хапав слухавку, щоб почути батьків голос, — розповідає Захар Бойко, ліцеїст Львівського державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут.
На навчання до Львова 16-річний юнак прибув з Донеччини. Високий, жилавий, у волоссі вже помітна сивина. На грудях — погон віцесержанта. За короткий проміжок часу юнак встиг здобути довіру офіцерів-вихователів та товаришів по навчанню. Нині він — старшина навчальної роти. А це — велика довіра та відповідальність. Про те, яка доля привела юнака зі Сходу на Захід України та настановила на військову стезю, дізнавався кореспондент АрміяInform.
Хлопець хоч і народився на Донеччині, але і Львівщина йому не чужа. Розповідає, що його предків вивезли з села Лісковате, яке розташовувалось у Старосамбірському районі на Львівщині, ще в 1950-х роках, під час радянської операції з депортації українців із земель, що межували з Польщею.
— Депортовані у такий спосіб селяни згодом заснували три населені пункти на Донеччині. В одному із них, Званівці, я і народився, — говорить юнак.
Юність на Донбасі напередодні війни — досить важке випробування. Особливо в рамках інформаційної війни. У думки мешканців Донеччини за допомогою пропаганди «русского міра» вкладались тези про спільну з окупантами мову, історію тощо. Хоча вдома, завдяки батькам, була зовсім інша наука.
— Дуже сильний дисонанс і непрості відчуття. Коли вдома тебе навчають, як має жити і поводитись справжній українець, а деінде кажуть протилежне, — відзначає Захар. — Втім, і в садочку, і в школі я спілкувався українською. Прислухався до того, як навчають мати та батько. Ніколи не соромився своєї мови та історії. Тепер навіть вчителі деколи телефонують. Кажуть: «Ти поїхав, нам тепер бракує спілкування українською. Поговори з нами!».
Коли почалася російсько-українська війна, Захарові було 11 років. У 2015-му його батько уклав контракт зі Збройними Силами України та пішов воювати із загарбниками. Став гранатометником в одному з піхотних підрозділів. На фронті він провів два роки, звільнившись аж у 2017-му.
— Найбільше, чого я боявся, — це те, що батько після бою не зателефонує і не скаже мамі, що з ним все гаразд. Я робив вигляд, що спав, а насправді лежав до третьої чи четвертої ранку і слухав, чекав того дзвінка, — говорить Захар Бойко. — Потім підривався, хапав трубку, щоб почути батьків голос. А він, чуючи що я рюмсаю, говорив: «Підбери шмарклі, чи ти не козак?!»
За батьком пішов служити і старший брат Захара. Тож єдиним чоловіком на господарці залишився саме він.
— Мама, бабуся і п’ятеро сестер. А ще господарство, худоба. Взимку палили дровами. Тож їх і наколоти, і наносити треба. То все було на мені. А ще, звісно, школа, музична школа. Нудьгувати часу не було. — каже він. — Але, напевно, саме тоді я визначився із професією. Я бачив дитиною, що таке війна. І вирішив, що бути захисником своєї країни і своїх близьких — дуже потрібна справа.
Чому дорога привела саме до Львова, хлопець пояснює просто. Каже, що серед варіантів здобуття військово-орієнтованої освіти зупинився, зрештою, саме на Львівському військовому ліцеї імені Героїв Крут. Спілкувався для цього з чинними ліцеїстами, прочитав багато інформації, що є у відкритих джерелах, і зробив свій вибір, про який згодом не пошкодував жодного разу.
З його слів, найбільше йому імпонує філософія навчального закладу — виховання лідерів. Каже, що і в школі був соціально активним. Любив брати участь у різноманітних заходах, які організовувала шкільна громада.
— Тут мої лідерські якості вигострюються, як лезо на камені. Свого часу я був президентом школи, брався за різні позакласні ініціативи. Бо мені було завжди цікаво працювати в колективі, — розповідає він. — А тут це ще й додатковий виклик: утвердити себе і переконатися у власних спроможностях вести за собою інших, виконувати завдання самому і допомагати це робити іншим. Як у навчанні, так і у спорті, у тих заходах, які організовують у ліцеї. А їх — багато.
Під час перших канікул, розповідає ліцеїст, займався популяризацією навчального закладу вдома. Однострій майже не знімав. Сходив до місцевого ТЦК та СП, до школи, де провів профорієнтаційну роботу з юнаками, що навчаються у 8–9 класах.
— Ну а друзям, з якими не бачився більше ніж пів року, настільки «прожужжав вуха» про те, чим я займаюсь тут, у ліцеї, що вони вже жартома благали, мовляв, «зміни платівку», давай поговоримо про щось ще, — сміється він.
Попри те, що за плечима ліцеїста лише пів року навчання, він вже досить серйозно розмірковує над тим, що робитиме далі.
— Ліцей для мене — місце сили, друга родина. А ще — можливість оцінити себе, власні сили. Це місце, яке дасть мені змогу визначитись, що я робитиму далі. Однозначно — продовжуватиму військову кар’єру. Втім, де навчатимусь – поки що думаю. Наразі є дві «кандидатури» для вступу: Військова академія у місті Одеса або НАСВ у Львові. Час покаже і підкаже, у яких військах та на якій спеціальності я зможу найкраще себе реалізувати, — розповідає Захар Бойко.
Наприкінці нашої зустрічі питаю в нього, що б він порадив хлопцям-одноліткам, зокрема своїм землякам, які ще не визначились із тим, ким хочуть бути в подальшому житті. З його слів, вибір, звісно, особиста справа. Але професія військового нині, коли триває війна, особливо актуальна для молодих громадян держави.
— Бажаю вам, хлопці, щоб у вас пробудився той дух козаків-заступників. Бути військовим — приносити користь своїй землі. Так що не вагайтесь. Перший крок — військовий ліцей. Вступайте до Львова. І ви точно не пошкодуєте! — говорить він.
