Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Ця історія не має аналогів навіть на тлі сотень інших непересічних прикладів, коли любов воїна та жінки творила чудеса прямо посеред жахіть війни. Напевне, неспроста у церкві, стоячи перед вівтарем, молодята присягають бути разом і в радощах, і в горі…
Квітень 2017 року. Цієї ночі за тільки їм відомою логікою бойовики ведуть зосереджений артилерійський і мінометний вогонь лише по одному з флангів лінії нашої оборони під Авдіївкою. Вдень, попри ними ж запрошений режим «тиші», вони по черзі обстрілювали всі підрозділи. А тепер уперто «місять» мінами та снарядами лише один з них — мабуть, той чимось їм допік особливо болісно.
З офіцером однієї з рот 72-ї бригади, який засвітла не зміг мене провести саме до того місця, вже в місячному сяйві спостерігаємо за дуеллю побратимів з ворогом. Їхні позиції, вкриті стовпами артилерійських розривів, наїжачені спалахами пострілів у відповідь. Офіцер тихенько лається й зненацька цікавиться: «А ви чого так надто переживаєте? Хтось із близьких там?.. Зрозуміло…»
Урешті-решт канонада вщухає, а до нас у шанець прослизає сержант, доповідає командиру: «У сусідів двоє «трьохсотих», один — дуже важкий, просять допомогти вивезти…» Щойно добираємось до району оборони батальйону, виходжу на зв’язок з товаришем — сержантом на позивний «Бродяга». Почувши його голос, з полегшенням запитую: «Володю, «трьохсоті» вночі не в тебе були? І — сам як?» Той відказує, що має у взводі важкого «трьохсотого», а сам він нівроку.
За годину зустрічаємося. Чесно кажучи, протягом наступної доби бойовички зробили наше спілкування, так би мовити, «веселим». Утім, якраз тоді, між обстрілами та бойовою роботою взводу «Бродяги», мені й пощастило взнати дещо дивовижне з історії кохання Володимира та його дружини…
Літо 2014 року. Маріупольський напрямок. Формально зведений розвідувальний взвод, де служить «Бродяга», захищає блокпости під Маріуполем. Формально — бо лінія фронту ще не сформована, й розвідка розташування сил і засобів бойовиків і російських регулярних підрозділів мала надважливе значення. Тож засвітла розвідники (для прикриття) начебто виконували завдання на блоках. А в сутінках виходили в розвідку й рейди. На рахунку взвод уже мав кілька знищених ворожих диверсійних груп, захоплення колишньої виправної колонії, яку ворог перетворив на справжню фортецю, та море цінної розвідувальної інформації для командування.
Одного дня на блокпості «Бродяги» несподівано з’явилася його дружина Ірина — мовляв, скучила! Як жінка його розшукала — й сама не може пояснити навіть дотепер. Володимир же, радіючи шалено, водночас стурбувався не на жарт. Бо, окрім них обох і їхньої доньки Яночки, не мав на світі білому жодного родича. Через війну чоловік навіть не зміг сам поховати померлого батька.
А Іринка чисто по-жіночому не розуміла, що тут відбувається і яка небезпека на неї очікує буквально щомиті. Окрім того, «Бродяга» зі своєю групою акурат збирався на завдання. Цього разу вони мали висунутися на неконтрольовану територію ще до настання темряви. Тому розвідник, нічого толком не пояснюючи, швиденько влаштував дружину поряд з блокпостом у селі, велів чекати на нього там…
…Розвідгрупа вже пройшла «сірою» зоною кілометри зо три, коли її замикаючий виявив у двохстах метрах позаду себе у «зеленці»… Ірину, що йшла слідом. Сказати, що «Бродяга» розгубився — не сказати нічого! Оголити нечисленну групу, щоб хтось із хлопців супроводив дружину назад, він не міг. Не виконати завдання тим більше не мав права, а часу на те було жорстко обмаль.
«Бродяга» глянув у зазвичай добрі й ніжні очі коханої, які в ту мить виблискували крицею. Матюкаючись про себе, зціпив зуби, накинув на жінку свій бронежилет і дав їй в руки запасну зброю — слава Богу стріляти свого часу він її навчив непогано. «Спробуй-но відстати від мене на маршруті або не послухатись команди!» — тільки й сказав «у докір». Далі — наскільки то було можливим — проінструктував її про найсуттєвіше, що вона має робити. Поставив дружину в середину «ланцюжка», дав хлопцям відмашку рухатись далі.
Того разу група Володимира проникла у тил окупантів на глибину п’яти кілометрів, провела успішну розвідку за завданням, по-тихому повернулася до своїх. Відважна Іринка не підвела чоловіка. Що вона наслухалася від нього після повернення, так то — справа чисто сімейна. Але ж якими очима на неї дивилися хлопці зі взводу…
Початок 2017 року. Авдіївський напрямок. У родині «Бродяги» накопичилися життєві проблеми. Просто кажучи, Ірина знемогла сама одна тягти на собі хатнє господарство, ремонти, виховувати й доглядати дочку. Та й просто неабияк скучила за чоловіком, який не вилізав з окопів. А телефоном усе це коханому вона передати остерігалася — щоб не засмучувати його зайвий раз там, на війні.
Як гадаєте, що жіночка вчинила? Правильно: ще одного «прекрасного» дня вона знову з’явилася на нульових позиціях підрозділу сержанта. То було розбите щоденними безперервними артилерійсько-мінометними обстрілами дачне селище за Авдіївкою. Володя вже навіть не зітхав. Просто розмістив дружину в укритті й терпляче вислуховував її прохання хоча б найближчим часом не подовжувати контракт, побути трохи вдома.
Наступного ранку поряд з укриттям, де перебувала Ірина, розірвалася чергова ворожа міна. Дружина розвідника дістала поранення уламком у живіт…
Замість післямови
Січень 2021 року. Від побратимів з бригади Чорних Запорожців випадково дізнаюся, що «Бродяга» давно звільнився у запас, щоб розв’язати сімейні проблеми. Заходжу на сторінку «Бродяги» у фейсбуці. Переглядаю викладені там родинні фото. Знаєте, що на них угледів? На світлинах — щастя!
Дзвоню Володі. Розмовляємо.
— Вовчику, братику, привіт. Ти в Києві?
— Ні, брате, п’яту добу в окопах під Авдіївкою…
— Повернувся таки? Як?
— З підвищенням. Старшиною батальйону, прапорщиком.
— А доця і дружина що?
— Благословили…
