Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Бойові дії під Дебальцевим 2014 року офіцер Харківського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки капітан Ярослав Двойних ніколи не забуде. Адже щодня, дивлячись у дзеркало на своє обличчя, мимоволі пригадує один з артобстрілів, що ледь не забрав у нього життя.
Він єдиний у класі обрав професію військового
…Ярослав народився й виріс у Харкові.
— Я був звичайним юнаком, — каже Ярослав. — Мабуть, нічим не відрізнявся від своїх однолітків, а перед самим випуском зі школи здивував багатьох друзів і знайомих вибором професії. Я єдиний з класу вирішив стати офіцером і подав документи на факультет протиповітряної оборони Сухопутних військ Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
Роки навчання збігли швидко. Після випуску у 2014-му мене розподілили до 169-го Навчального центру Сухопутних військ. Розпочав офіцерську службу на посаді командира взводу – викладача, навчав курсантів-зенітників. Улітку того, першого року війни, на Донбасі було особливо гаряче. Більшість моїх товаришів по навчанню в ХНУПСі служили в бойових бригадах і майже всі були на фронті. Від нашого центру на Схід також направляли зведений зенітний ракетний підрозділ і я попросив командирів включити туди й мене, — пригадав 27-річний офіцер.
Бойове хрещення під Дебальцевим
— Наприкінці літа прибули до Бахмата, а звідти нас направили на Дебальцевський напрямок забезпечувати дії воїнів-реактивників. Вони успішно били ворога на далекій відстані, а ми — прикривали їх з повітря. Бойові позиції постійно змінювали. Та ворожі обстріли все одно нас наздоганяли, бо тоді чіткої лінії фронту ще не було, — розповів учасник бойових дій.
15 вересня підрозділ Ярослава розташовувався неподалік селища Нікішине. Зранку все було тихо й відносно спокійно. Адже зазвичай ворог проявляв себе вночі чи під ранок. Годинник щойно пробив десяту дня, й армійці, вільні від чергування, займалися обслуговуванням зброї чи дообладнанням бліндажів. Та раптом у небі з’явився ворожий БПЛА — за 3–5 хвилин зник. Після цього в наш польовий табір почали прилітати 120-мм мінометні міни та снаряди більшого калібру.
— Пролунала команда «До укриття!». То був не перший наш обстріл, ми добре знали, як треба поводитися. Зазвичай противник робить 1–3 пристрілювальні постріли з певним проміжком часу, а вже потім випускає весь боєкомплект. Цього ж разу апогей артобстрілу був одразу на початку, тобто в перші секунди, — пригадав Ярослав.
Буквально за три-чотири метри до безпечного місця чоловік відчув різкий біль у правому оці. Він зупинився і не міг зрозуміти, що сталося, поки тепла кров не полилася рікою по обличчю. В його голові промайнуло: уламок міни потрапив у голову. Зайти до бліндажа допомогли бойові товариші, бо через шоковий стан він не міг самостійно пересуватися.
— Далі все відбувалося як у тумані… Мене привезли в Дебальцеве до штабу сектору. Фронтові лікарі зрозуміли, що поранення складне й мене на спеціальному транспорті відправили до Бахмута, а вже звідти — до Харківського госпіталю, — розказав він.
Новий поворот долі його не зламав
Після першого огляду армійські офтальмологи негайно повезли хлопця до своїх цивільних колег із Харківської міської клінічної лікарні № 14 імені Леонарда Гіршмана. Там близько 23:00 провели консиліум і, щоб не гаяти часу, вирішили зробити складу операцію на оці, що тривала майже до ранку.
— 16 вересня 2014-го я думав, що не переживу. Після оперативного втручання вже в госпіталі мені повідомили про втрату ока через двоміліметровий уламок міни. Я тоді тиждень не спав і майже не їв. Не одразу, дуже повільно, але зміг опанувати себе. Після двох місяців лікування та тривалої реабілітації я повернувся до свого навчального центру та друзів, із якими був у відрядженні на Донеччині, — повідомив офіцер.
У військовій частині через фізичну ваду постало питання про необхідність перевестися до небойової відомчої установи. Ярослав повернувся до Харкова та звернувся до обласного військкомату з проханням перевести його до них. З квітня 2015-го він продовжив службу у військкоматі.
Спочатку в Харківському обласному ТЦК та СП він займався організацією територіальної оборони. А останніми роками відповідає за службу військ.
— Знаю, що багато тих, хто зазнав каліцтва на війні, впадають у відчай. Та в мене дуже напружена робота, голова в мене повністю заповнена службою. Навіть одружитися та завести дітей немає часу. За улюблене хобі маю армію, — як завжди жартує капітан Ярослав Двойних.
— Він веселий, розумний та відповідальний — так лаконічно можна сказати про Ярослава Ігорьовича. Ми ставимо його в приклад молодим офіцерам. До того ж він дуже скромний і ніколи не хизується своїми бойовими нагородами, — розповів про Ярослава заступник військового комісара Харківського обласного ТЦК та СП з морально-психологічного забезпечення – начальник відділу МПЗ та зв’язків з громадськістю підполковник Микола Шарий.
Фото автора та з архіву Ярослава Двойних
